Кілька років тому, коли Ельвірі сповнилось 45 років, вмерла її мати, лишаючи жаль і пустку в її житті і серці. З часом жаль стих. Ельвіра побожно шанувала пам’ять матері, правила міси, щомісячно возила на цвинтар квіти, врешті, дні проходили, як і раніш, спокійно, одноманітно.
Не можна сказати, щоб Ельвіра уникала життя. Вона любила музику, і сама непогано грала на фортепіяно. Читала книжки і часописи, слідкуючи за суспільними і політичними подіями. Тільки це все пливло на поверхні життя, не лишаючи борозни, не каламутячи глибин. Ельвіра уділяла увагу модам і своєму убранню
Не відкидала можливости вийти заміж, якби була відповідна оказія. Але така оказія не трапилась. Не було у неї і романтичних пригод. Певно, ніхто не наважився без поважних намірів турбувати залицянням цю коректну дівчину бездоганного поводження: кохання обминуло її. Перебираючи свої спомини, Ельвіра пригадувала чоловічі постаті, що викликали в неї симпатію, яка могла б перетворитись в інше почуття, пригадувала вогники, що освітлювали деякі хвилини минулого, але ані один з тих вогників не спалахнув, не обпік, не зогрів. Так пройшли роки. І потроху вона почала розуміти, що з нею сталося найгірше нещастя, яке може трапитись з людиною: за все її довге життя з нею нічого не сталося.
Може, також тому вона не хотіла перешкоджати своїй племінниці шукати інших шляхів. Люди казали, що Чічіта зовні подібна до тітки. Ельвіра і сама спостерегала в Чічітиному обличчі риси, що вона бачила у себе, дивлячись у дзеркало: ніс з горбинкою, великі карі очі, високе чоло. Уста — різні, пухляві губи і трохи хижий вискал сніжнобілих зубів у Чічіти були Ельвірі чужі.
У вдачі різниця була ще більша. Вже не згадуючи про гострість і запальність Чічіти. Ельвіра часом з правдивим здивуванням питала себе:
— Звідки це дівча має таку рішучість і таку відвагу? Чи це просто безглуздя, шал? Хочби оці надмірні видатки на сукні, взуття з першорядних крамниць. Помешкання, що на його умебльовання витрачено майже все, що їй залишив батько. На що вона надіється?
— Були б ми, а гроші будуть, — відповідає Чічіта на тітчине зауваження.
Ельвіра дивилась на такі вчинки з обавою і з зацікавленням.
І Ельвіра і її старенька служниця Марія, що перебувала в домі з давніх-давен, дуже зраділи Чічіті і розпитували її про усі подробиці її життя.
Чічіта оповіла про свій виступ у кіностудії і про знайомство з Орландо. Про випадок з ключами не згадала, бо хоч нічого, властиво, не трапилось поганого, але минула ніч залишила якийсь неприємний осад та ніяковість.
Марія подала на стіл равіолі на неаполітанський зразок, і Чічіта скрикнула:
— Я певна, що таких смачних равіолів ніхто не їв у цілім Неаполі.
Решта страв також смакувала Чічіті, і вона промовила з переконанням при кінці снідання:
— У цьому домі все найкраще!
— То чого б я тікала звідси, — пробурмотіла Марія. — Хіба тобі тут погано поводилось? Хіба твоя тітка або я не панькалися з тобою?
— Панькались, панькались, — реготала Чічіта, цілуючи тітку і Марію, але по суті нічого не відповіла і утікла.
5
Петро повертався до Буенос-Айресу в добрім настрої.
Десять днів побуту у Санта-Кларі пройшли недарма.
— Ми присвячували науці принаймні десять годин денно, — підраховував він дорогою. — Сто годин навчання склали добрий фундамент.
— Так, — погоджувався Роберто. — Щоправда, іспит це діло випадкове, провалитись завжди можна. Проте певний ґрунт під ногами маємо і дасть Біг — вискочимо.
— Доки не витримаю іспиту, не піду до Чічіти, — постановив собі Петро, але порушив постанову і відразу, як приїхав, задзвонив у телефон до Чічіти.
— Звідкіля ти взявся? Я думала, що тебе вже немає на світі, — почув він глузливу відповідь.
— Можна прийти до тебе?
— Не турбуйся! Виходить так: сеньйор від’їжджає на вакації, сеньйор не вважає за потрібне попрощатись чи сповістити про місце свого побуту, сеньйор плює на всіх, а тоді повертається, і ми маємо розкривати йому обійми... Іди до лиха!
— Чічіта!
— Дуже ти дбав про неї! — І раптом цілком несподівано мовила: — Добре, приходь, та купи по дорозі масла, бо я не хочу виходити з дому.
Петро вдовольнився і таким запрошенням. Та якби знав, як воно буде, то краще б лишився вдома. Тільки він переступив поріг, як Чічіта виголосила: