— Поки тебе не було, я знімалась для кіно та нав’язала нові знайомства, тепер мені ніколи тратити час з тобою. Я мушу бувати з людьми і в себе їх приймати, ти мені тільки заважатимеш.
Тут прийшла Лолі, що була дуже несимпатична Петрові. Дівчата почали балакати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Згадували про події та про людей, що він їх не знав, часом перемовлялись пошепки, скоса поглядаючи на Петра, і тим показуючи, що він тут цілком непотрібний. Він розумів це і все таки сидів, аж поки Чічіта не спитала брутально:
— Здається, ти збирався йти?
Проклинаючи себе, він повернувся додому.
***
Перед від’їздом Петра з Санта-Клари, Науменко приніс йому невеличкий пакунок.
— Якщо вам не важко, візьміть його з собою, — попрохав він. Передасте моїй дружині. Свіжі крашанки. Знаю, що їй би більше здалась сотня-друга пезів, та покищо не маю. При нагоді познайомитесь з жінкою і дочкою. Тільки умовтесь раніш телефоном, бо жінка не буде задоволена, як прийдете зненацька.
Звичайно, Петро згодився.
Вибираючи речі з валізки, Петро знайшов пакунок і подумав:
— Треба доручити його якнайшвидше, бо ще зіпсуються яйця.
Він зателефонував, як казав йому Науменко і попрохав покликати пані Глафіру. З деякими труднощами він з’ясував їй, хто він і чого до неї дзвонить і тоді почув:
— Як ви знаєте, збігом обставин я була змушена найнятись за куховарку. Але між п’ятою і сьомою годинами я вільна і буду рада вас бачити.
У зазначену пору Петро підходив до одноповерхового старовинного дому. Пані Глафіра пристерігала його на вулиці, у дверях і запровадила його по сходах у гору. Як водилось, дах дому був плаский і уявляв з себе терасу, яка була обгороджена балюстрадою і обсаджена по краях рослинами. На терасі стояв мурований павільйон, призначений для мешкання служниць.
— Мій паляцо, — іронічно промовила пані Глафіра.
Зрештою, на перший погляд виглядала вона, як власниця справжнього паляцо. Поставна, пишна, з блискучим рудаво-золотим волоссям, у шовковій квітчастій сукні. Як придивитись, то видко було, що обличчя її занадто розмальоване, волосся біля проділя темніше, а сукня досить стара.
— Прошу, заходьте, — запросила пані Глафіра, відчиняючи двері до павільйону. Тільки не звертайте уваги на умебльовання, як я сама не звертаю, refugiée comme je suis.
— Я не розумію по-французькому, — попередив Петро.
— Не має значення, хочу сказати, що я біженка і не повинна багато вимагати. Сідайте, будь ласка.
— Я привіз вам привітання від вашого чоловіка і гостинець.
Пані Глафіра скептично поглянула на непоказний пакунок.
— Що в ньому є?
— Оскільки мені відомо, крашанки.
— Крашанки? Дивак він, як завжди. Хіба ми тут голодуємо? Я і так набула вісім кіло. Розпач! Що буде, як я на тім не спинюся? Катре! Катрусю! Де ти там забарилася?
На поклик матері з’явилась дівчина. Русява, худорлява, непомітна. Мати познайомила:
—Моя дочка... monsieur, monsieur...
— Чубаренко, — підказав Петро.
— Уяви собі, месіє Чубаренко бачив твого батька.
— Він здоровий? — поспішно спитала дівчина,
— Так, принаймні так виглядає.
— Тато дуже хворів у Европі, та й тут перед від’їздом.
Оскільки міг бачити, він тепер почуває себе цілком добре.
— А що ж чай? — скрикнула пані Глафіра.
— Не турбуйтесь, — запротестував Петро, я ж зайшов на хвилинку... Я зараз піду.
— Ні, ні, ні! Ні в якому разі. Ми живемо nак самотньо. Ніколи ні з ким не бачимось. Присувайтесь ближче до столу. У мене усе приготовано. Катрю! неси посуд.
За чаєм пані Глафіра жваво балакала. Петра дивувало, як швидко та легко лились з її уст слова.
За декілька хвилин він довідався, що пані Глафіра не зносить спекоту, обожнює Париж, ненавидить прозу життя, що в одному з попередніх втілень вона, безумовно, була жрицею античного храму і що крім консерваторії, вона ходила у Парижі до академії масажу і виготовлення кремів для лиця.
— Думала плекати жіночу красу, а замість нього мушу працювати куховаркою. Подивіться на мої руки!
Петро подивився, — руки як руки, пухляві, з короткими пальцями.
— Цілком змарнувались від праці, цілком зашкарубли, — трагічно вигукувала пані Глафіра. — Коли б я знала, що мене чекає в Аргентині, я б ніколи не поїхала, ніколи б не покинула Европу, таку культурну, таку освічену...
— Мамо, ви пам’ятаєте, як рік тому, в Европі, ми плакали від голоду.
— Ах це правда, — зітхнула пані Глафіра, — плакали. Але не одним хлібом живе людина! Є інші потреби. Моя дочка не розуміє цього. Вона прозаїк. Струни її душі не відгукуються, як мої, на заклики понадземних мелодій.