Відпроваджуючи Петра, Катря мовила:
— Я б хотіла розпитати вас більше про батька.
— Я до ваших послуг.
— Дома у нас це трудно, як бачили, — посміхнулась Катря.
— Можемо зустрітись, де ви хочете і коли ви хочете, лише не завтра, бо завтра маю іспит.
— Завтра я також не можу, іду до праці. У неділю обіцяла поїхати до знайомих. Хіба, може...
— Що саме?
— Може б, ви схотіли поїхати разом зі мною ?
— Що казатимуть ваші знайомі?
— Вони будуть задоволені. До них усі їздять, як до себе додому. Живуть вони біля річки, можна купатись, є човен.
— Я з приємністю поїду.
Умовились зустрітись на двірні.
***
Напередодні перед іспитом батько дав Петрові сто пезів.
— Це тобі за зроблені зусилля, незалежно від того, які будуть наслідки.
Петро взяв гроші, бо вони були йому дуже погрібні. Він знав, що батькові вони також би придались, бо він заробляв небагато. Це не раз сердило Петра. Він розумів, що батько людина чесна, працьовита, віддана своїй родині.
— Та що з того, думав Петро, — краще, якби він мав більше спритности, а то просидів усе життя у великому підприємстві помічником скарбника. — Він поборював у собі такі думки та не міг дочекатись, коли вже зможе жити незалежно, розпростати крила і показати, чого може осягнути людина, як схоче.
Іспит пройшов добре. Що правда, Роберто витримав його краще, бо його спитали те, що він саме добре знав, а Петро такого щастя не мав. Та як би там не було, іспит відійшов у минуле і до осени можна було жити спокійно.
Роберто зразу ж по іспиті від’їхав до Мар-дель-Пляти, де вже були усі його родичі. Він кликав з собою Петра, та той не поїхав, бо перебування на курорті коштувало б дуже дорого.
Петро похвалився Чічіті, що витримав іспит і вже може вважати себе студентом університету, та запросив її на радощах погуляти. Вона насмішкувато поздоровила його, а гуляти відмовилась.
— Я ж тобі казала, що не маю часу!
Петро засмутився, та згадав, що на завтра припадає прогулянка, про яку умовився з Катрею, і трохи повеселішав.
На двірень Петро прийшов перший і здалека не пізнав Катрю, коли вона підходила. Вона видалась йому вища і не така вже непомітна. Може, тому, що не було біля неї її огрядної матері, може, тому, що була на ній блакитна сукня, що дуже їй личила.
Дорогою Катря розпитала все, що Петро знав про її батька, а тоді оповіла дещо про себе. Приїхала вона разом з батьками вже з півроку тому і відразу знайшла собі місце «бонни».
— Я ж виросла у Франції, знаю добре французьку мову.
— Ви задоволені?
— Мені живеться непогано. Доглядаю двох хлоп’ят, п’яти і семи років. Пустуни, але не злісні хлопці. Даю собі раду. Та я не збираюсь там довго сидіти. Взялася за цю працю, головним чином, тому, щоб вивчити тутешню мову.
— І що ж?
Катруся засміялась.
— Не знаю, чи добре мої хлопці навчаться від мене по-французьки, а я від них навчилась багато «по-кастижі». Увечері вчу граматику і читаю, скільки можу. Восени хочу шукати посади у бюрі і продовжувати освіту.
— Еге, цілий продуманий плян! — мовив Петро.
— Без пляну не можна нічого будувати.
— Думаєте йти до університету?
— Це буде трудно і довго. Не матиму засобів. Думаю тримати іспит за середню школу і тоді пройти якийсь короткий курс. У Франції я вчилась у торговельній школі, у мене добре виходило рисування.
— Не думайте, що це буде легко, вчитись і працювати одночасно.
— Я знаю, що буде важко.
На маленькій станції, де вони злізли, їх зустрів невеличкий хлопець з бричкою на високих колесах.
— Добрийдень, Михасю! — привітала його Катря. — Як там у вас, усі здорові?
— Дякую, усе гаразд, — відповів хлопець. — Я вже вдруге сьогодні приїжджаю. Перший раз був тут ще о сьомій уранці, похвалився, він.
— Багато людей до вас приїхало? — спитала Катря.
— Ні, мало. З вами і десяти осіб не буде. Хіба ще пізніше прибудуть.
Поїхали небрукованою дорогою, через степ. Де-не-де виднілися купки дерев, кущів. Будівлі ніякої не було видко.
— Чи це не диво? — мовила Катря. — Години не від’їхали від столиці, і такий простір.
Через півгодини заїхали у вербовий гайок, і між деревами побачили дім на високих дерев’яних стовпах.
Михась хвосьнув батогом, хватськи завернув і спинився перед домом.
— Мамо, мамо, гостей привіз, — покликав він.
З-під дому вийшла жінка, у вишиваній сорочці, у збірчастій спідниці, зовсім так вбрана, як десь на Полтавщині, хіба з тією різницею, що на голові, замість очіпка, була зав’язана хустка.