Так балакаючи, вони йшли вперед і, хоч пройшли вже з півкілометра, вода не доходила їм і до колін.
— Гей, гей, — почули вони здалека і обернулись та побачили, що до них біжить Михась.
— Не заходьте далеко, — гукав він.
— Та тут же не глибоко.
— Завертайте, вода прибуває.
— Треба ж хоч пірнути — і кинувшись до води, Катря попливла.
— Завертайте, бо втопитесь!
— Справді, краще повертаймось, — мовив Петро, пливучи біля Катрі.
Катря стала на ноги й побачила, що вода сягає їй по груди.
— Чого ви перелякались?
— Бо справді вода прибуває. Бачите, Михась стоїть по-пояс у воді, а як ми там проходили, то ледве по литки сягало.
— Не пливіть, — кричав Михась, — вода віднесе. Йдіть швидше до берега.
Швидко йти було трудно. Петро узяв Катрю за руку, і вони посувались, борючись з течією.
— Берег ніби віддаляється від нас, — зауважила Катря.
— Воно так і є, бо вода щораз більше його заливає.
Вони збільшили зусилля і як вийшли, нарешті, з води, Петро мовив:
— Знаєте, був момент, що я побоювався за вас.
— А за себе не боялись?
Петро всміхнувсь.
— Та й за себе злякався.
— Правду кажучи, і мене жах огортав. Втопитись в темнорудій бридкій воді... бр...
Поки дійшли додому, переляк пройшов, і небезпека, що вже минула, збудила бадьорість і охоту до життя. На майдані перед домом зібралось велике товариство. Усі клопотались при готовленням до обіду.
Біля вогнищ пекли рибу і м’ясо. Під деревами у холодку було поставлено столи та лавки. Лизавета Іванівна за допомогою інших жінок накривала столи і розставляла посуд.
Василь Михайлович ходив і давав розпорядження.
— Перевертай рибу, — казав він хлопцеві, що порався біля вогнища. — Підгорни жару! — наказував другому, — відсунь гілки, хіба ти не бачиш, що дим на м’ясо несе, — докоряв третьому.
Тоді підійшов до жінок і почав їх повчати. Але Лизавета Іванівна відрізала:
— Годі тобі командувати! Піди краще пошукай слив’янки, що ти її шинкував. Та не барись, бо вже час обідати!
До столу сіло двадцять осіб, а ще дехто примостивсь побіч на пеньках та скриньках.
— Кожної неділі тут стільки людей збирається, — пошепки мовила Катря.
***
Перше було подано перекуску, щоб було чим закусити горілку: ковбаси, сало, рибу смажену і вуджену, огірки, буряки в оцті. А тоді вже почався самий обід: борщ, м’ясо печене і варене, порося, качки та різні дрібні потрави, книші, періжки тощо.
— Що ж ти сидиш, — докоряла чоловікові Лизавета Іванівна. — Гості будуть ображені. Казатимуть: «Що з того, що була їжа? Аджеж не було припроху!» Твоя справа дивитись, щоб ніхто не сидів перед порожньою тарілкою.
Василь Михайлович послухався і почав припрохувати:
— Пані Олено, ви на рибу не надійтесь, з риби наїдку не буде. З’їжте краще поросяче реберце. Пане Миколаю, ви чого зажурились? Покиньте свої вегетаріянські витребеньки, а як ви ані риби, ані м’яса не хочете, то візьміть пару книшів, вони смажені на качиному смальці, це харч легкий, не зашкодить вашому делікатному шлункові.
На солодке були пампушки з медом, кисіль та узвар.
— Вибачайте, більше нічого не буде, проголосила Лизавета Іванівна.
— Ой, матінько моя, я на три дні наївся, — скрикнув один з гостей, огрядний дядько з червоним обличчям.
— Якби то так, — додала його жінка, — а то й до вечера не дотягнеш, знову їсти прохатимеш.
— Ну й нехай їсть на здоров’ячко!
— Так же ж лікар йому заборонив наїдатись. Каже, він має високе тиснення, посадив його на дієту.
— Це все лікарські вигадки, — відказав Василь Михайлович. — Ви так робіть, як мене один козак навчав, — їжте, казав, дієту і горілкою запивайте, і все буде гаразд.
— Чого ж ви самі до лікарів ходили, як ви їх лаєте?
— Того і лаю, що ходив. Знаєте, як ті лікарі роблять? Прийдете ви і почнете оповідати, що і де у вас болить, а він і не слухає. Треба зробити рентгенографію зі шлунку, каже. Принесете йому знімок, каже, ні, треба зняти другий — з легенів, а потім ще й з печінки. Так знимає все по черзі, а як зниме останні штани, тоді каже, звиняйте, добродію, я не годен вам допомогти, ідіть собі з Богом!
— Виходить, що ви відкидаєте медицину?!
— Відкидати не відкидаю, а тільки цур їй, тій медицині. Як дасть Господь повернутися на Україну, то всі хвороби самі щезнуть, а не щезнуть, то умру щасливий, що лежатиму в рідній землі.
Катря потиху оповідала Петрові:
— Василь Михайлович все бурчить та лається. Проте немає на всім світі добрішої людини. Кому він тільки не допомагає?! Кому працю підшукає, кому позичку зробить. Нащо далеко шукати, якби не він, ми б ніколи сюди не приїхали. І візу нам прислав і грішми допоміг.