Орландо не брав участи у сценах, що тепер було фільмовано, і Чічіта ніде його не зустрічала. Їй було дивно, що він не шукав нагоди її побачити, бо інстинктивно відчувала, що вона йому сподобалась. Про свою пригоду з ключем вона нікому не оповіла і, їдучи до студії, вмовляла сама собі, що не хотіла б здибати Орландо, а як бачила, що її бажання сповнювалось і Орланда у студії не було, то почувала неприємне дряпання в грудях.
— Ти чогось не така, як завжди? Що з тобою? — допитувалась Лолі.
— Дурниці, це твої вигадки. А турботи мої ти сама знаєш.
— Турботи твої від твоєї дурости!
— Що ти мені закидаєш?
— Чому, наприклад, ти уникаєш знайомства з Гонсалесом?
— Цебто з твоїм носорогом? Нащо він мені здався? Зрештою, як ти вже так настоюєш, то я можу тобі зробити цю приємність.
Лолі в момент улаштувала зустріч.
Здибались у Палермо[5], куди Гонсалес приїхав на своєму авті, сам, без шофера.
Він запропонував поїхати поза місто і, поки їхали парком, все чогось оглядався.
По дорозі запросив дівчат до другорядної кав’ярні, де було дуже мало людей і не було музики.
— Можна принаймні побалакати, — мовив він, виправдуючи свій вибір.
Проте балакав він дуже мало, більше мовчав і вперто дивився на Чічіту.
— Розглядає, мов телицю на ярмарку. Носорог і теличка, — подумала Чічіта і засміялась.
— Чого ти регочеш? — спитала Лолі.
— Пригадала собі щось кумедне зі звірячого життя.
Лолі глянула на неї з докором, а Гонсалес несподівано захопився:
— Яку ви маєте веселу вдачу!
Повертаючись, Гонсалес завіз Чічіту додому і щось шепнув Лолі, після чого вона злізла з авта і пояснила Чічіті:
— Я піду додому пішки.
— Чого ж ти не поїхала разом з Гонсалесом, раз ви мешкаєте у тім самім домі?
Він не хоче мене компромітувати.
— Тебе чи себе?
— А хочби й себе. Він має жінку і родину.
— То й сидів би біля них.
— Він сам знає, що має робити.
На прощання Лолі нагадала:
— Не забудь, що завтра перепускатимуть на спробу наш фільм, і ми можемо піти подивитись, як ми повиходили.
Чічіта з хвилюванням чекала себе на екрані і як побачила, то в перший момент не пізнала.
— Невже це я? — подумала вона.
Камера ніби навмисне схопила, підкреслила все, що було у Чічіти найгіршого. Ніс її, щоправда не маленький, але гарної форми, виглядав на екрані як гачок, жвавість її обличчя — його найбільша привабливість — перетворилась в якісь потворні гримаси, навіть її стрункий стан вийшов скарлючений та незграбний.
— Ніколи не припускала, що я така погана! — скрикнула Чічіта.
Хтось голосно зареготав за її спиною. Вона обернулась. Просто за нею сидів Орландо і дивився на неї томними оксамитними очима.
Після пропуску фільму, він підійшов до Чічіти.
— Виходить, що ви дуже розчаровані?
— Невже я така бридка?
— Екран має свої несподіванки. Фотогенічність — невивчена галузь. Буває, що обличчя, звичайне, непомітне виходить на екрані прегарне. Буває навпаки. Не журіться, хто знає, що ліпше?
Вони вийшли разом. Чічіта згадала про Лолі та вирішила:
— Нічого з нею не скоїться. Знайде і сама дорогу додому.
— Дозволите вас відпровадити? — спитав Орландо.
— Прошу.
Дорогою Орландо поцікавився:
— Як скінчилась ваша тодішня пригода? Які ви дали пояснення вдома? Нам’яли вам чупринку?
— Хто мав нам’яти? Я не маю кому давати звіту.
— Користуєтесь повним довірям своєї родини?
— Якої родини? Я мешкаю сама.
— Зовсім сама?
— Чого це вас дивує? Хіба тільки ви можете мати окреме помешкання?
— Мусите згодитись, що це більш природне для чоловіка мого віку, ніж для дівчини вашого віку, — казав Орландо, а сам думав: — Здається, я пошився у дурні. Дівчина зовсім не така, як я собі уявляв!
Коли вони опинились перед домом, де мешкала Чічіта, Орландо мовив:
— Ви повинні б віддячити мені: я варив вам каву, а ви б могли запросити мене на чай.
—Я невправна господиня. Мій чай не буде вам до смаку.
— Так хочеться чаю! — жалісно протягнув Орландо.
— Властиво, тут нічого такого немає, — міркувала Чічіта, — аджеж приходить до мене Петро, — і мовила:
— Добре, тільки прошу не вередувати.
— Прегарне гніздечко, — похвалив Орландо, заходячи. — У вас є смак!