І це вас дивує?
— Яка цікава тваринка! — сказав Орландо, глянувши на Біжу, що недовірливо дивилась на нього і тихенько гарчала.
— Сідайте, прошу вас! Я зараз споряджу чай.
Орландо сів у крісло і з посмішкою слідкував, як метушилась Чічіта.
— Не спішіть, — мовив він, коли вона проходила біля нього і взяв її за руку.
Чічіта вирвала руку, а Біжу пронизливо загавкала.
— Ой, які сердиті і хазяйка і цуценя! Дивись, не з’їж мене, звірюко, — погрозив він Біжу.
Задзвонив телефон.
— Це ти, Лолі? — зраділа Чічіта. — Де ти була? Я тебе усюди шукала. Приходь пити чай! Швиденько приходь!
— Може, я заважатиму? — спитав Орландо.
— Ні, це моя приятелька, що ви її знаєте. Вона дуже мила.
Чічіта вийшла до кухні. Коли вона повернулася, Орландо розглядав фотографію пристійного чоловіка, що стояла на поличці.
— Це «він»? — спитався жартівливо.
— Це мій батько, — суворо відповіла Чічіта.
Лолі була здивована присутністю Орланда. Вона підозріло поглядала то на нього, то на Чічіту, але вони поводились цілком натурально.
Напились чаю і Орландо пішов, а Лолі почала допитуватись:
— Чого він приходив?
— Відпроваджав мене з кіноспроби і зайшов на шклянку чаю.
— Він часто до тебе заходить?
— Ні, це вперше.
— Я б тобі не радила дуже з ним цяцькатись.
— Я не цяцькаюсь.
Лолі помовчала і змінила тему.
— Вітає тебе твій новий знайомий.
— Який ще знайомий?
— Та носорог.
Чічіта зареготала.
— Бачиш, і ти його так прозиваєш!
Лолі закусила губу, але врешті також засміялась.
— Це я, щоб тебе потішити. Він все про тебе розпитує, ти йому дуже сподобалась.
— Дуже почесно.
Лолі більше про носорога не згадувала, але на другий день прийшла і знову завела:
— Гонсалес прохав уклонитись тобі і спитати, якої ти думки про нього?
— Хіба ти сама не знаєш? Причепилась з тим носорогом!
— Годі базікати, — розсердилась Долі. — Це поважна людина і робить тобі поважну пропозицію.
— А саме?
— Він погоджується платити за твоє помешкання. Звичайно, він сам тут мешкати не буде. Дає певну квоту на твоє утримання. Що торкається суконь та різних там цяцьок, то це буде залежати від тебе, від твого з ним поводження.
— Гарні вигляди!
— Заплатить також твої борги, я обрахувала більш-менш, скільки ти їх маєш.
— А скільки він заплатить тобі комісових?
— Так ти мені віддячуєш за мої старання? Я роблю все можливе, щоб вивести тебе на шлях.
— Гарний шлях!
— Що ж ти хочеш? Вийти заміж за пересічного чоловіка — не можеш, бо на твої примхи треба цілий маєток, багаті женихи давно повиводились, працювати ти не здібна, артисткою не будеш...
— І повією також!
— Повією! Навіщо робити трагедію, там де її нема? Тобі трапляється щастя! Подумай! Увесь час ти матимеш вільний, усі вечори. Виходити з тобою він не може. Заледве мала б присвячувати йому декілька годин.
— Годі, я не хочу більше слухати! Це ж ганьба!
— Я знаю, чого ти так напиндючилась. Ти сподіваєшся закрутити любощі з Орландом.
— Замовчи!
— Якби це він зробив тобі таку пропозицію, то ти б, певно, не те співала.
— Мовчи, я тобі кажу!
— Не хочу мовчати! Ти думаєш, може, що він з тобою одружиться. Ха-ха-ха!
— Іди собі геть, доки не пізно, — загрожуюче скрикнула Чічіта і підвелась.
— Я тебе не боюся, — гукнула Лолі та на всякий випадок подалась ближче до виходу. — У Орланда таких, як ти, як тієї полови на току!
Чічіта кинулась до неї.
У цей момент дзенькнув дзвінок. Лолі, що була вже в передпокої, відчинила двері; увійшов Орландо.
— Про вовка помовка, заходьте, будь ласка, саме про вас згадували, — ущіпливо сказала Лолі і вийшла, задирливо відкидаючи голову.
З образи, з люті, Чічіта заслонила лице руками.
— Що тут сталося? — спитав Орландо, підходячи до неї і відтуляючи її руки.
Краплисті сльози котились з Чічітиних очей.
— Дитинко моя!
Чічіта хлипнула і схилила голову на Орландове плече.
7
Зимою Петро мало бував дома. А тепер складалось так, що йому нікуди було податись. Університет був зачинений, товариші пороз’їжджались, Чічіта вперто відмовляла в побаченні. Петро спробував розводити город за своїм будинком, але сонце випалило марні, запізно посіяні рослинки, а всякі комахи ніби умовились нівечити усе, чого не спалило сонце. Пробував столярувати, робити на потіху матері незграбні полички, а більш усього читав все, що траплялося під руку.
Рідко вечір проходив, щоб хтось не заходив до його батьків попити чаю та побалакати, але Петро уникав цих гостей.