— Такі нудні люди до нас приходять, — казав він до матері. — Цікавляться лише подіями, що були двадцять років тому, або розводять теревені про високу політику, в якій, між іншим, мало що тямлять.
Мати з ним не сперечалась. їй також набридла «висока політика». Колись, як заївсь чоловік з Паливодою, своїм найкращим приятелем, трохи не побились. Дискутували політику Сполучених Штатів відносно Кореї. Сміх подумати! Що їм та Корея?
Цього вечора, як завжди, за чаєм сиділи батьки та їх гості, але на цей раз розмова зацікавила Петра, і він вирішив залишитись у їдальні та послухати, про що балакатимуть «предки».
Між інженером Паливодою і новоприбулим агрономом Шумлянським виникла дискусія:
— Тут в Америці, панує матеріялізм, — казав Шумлянський, — а Европа лине до висот духа.
— Яку країну ви властиво маєте на увазі, коли кажете Европа? — спитав Паливода. — Францію, Німеччину, Еспанію чи, може, Болгарію?
— Ви добре розумієте, про яку Европу я кажу. Про ту, що збудувала культурні і моральні вартості.
— І дійшла до екзистенціялізму?
— Це наслідок війни!
— А війна наслідок чого? Крім того, екзистенціялізм з’явився в Німеччині перед війною.
— Хай буде так. Але це тільки підтверджує мою думку. Філософська теорія може бути невдала і навіть шкідлива, проте вона є виявленням мислення, доказом, що розум людини прямує в уявність, шукає висновків, а хто тут дбає про філософські підстави буття?
— Тут не потребують філософських систем для виправдання злочинів.
— Або не хочуть тратити час на все, що не є осягненням чисто матеріяльного добробуту.
— Може, ви маєте рацію. Це новий світ, що виник на руїнах вичерпаних націй. Протягом років сюди приїжджають люди найенерґійніші і найжиттєздатніші і хочуть збудувати щось нове, йдуть вперед твердим кроком.
— І топчуть під ногами те, що їм непридатне.
— Топчуть кволе, хоробливе. Це жорстокий закон життя. Я не розумію, чому я мушу вихваляти вашу Европу, що допровадила себе до злиднів, до жебрацького стану і лаяти країну, що розквітла на моїх очах. Пам’ятаю, як 25 років тому я проходив головною вулицею. Мою увагу притягла величезна вітрина, де було пороскладано якісь рядна, примітивні килимки, глечики. Думаю, хто це виставив на такій гарній вітрині таке казнащо. Підійшов ближче і прочитав. Зразки Аргентинської індустрії. А тепер Аргентинська індустрія охопила усі галузі, поступ її надзвичайний, деякі вироби не гірші, а ліпші, ніж закордонні.
— Ми відхилились від теми. Я зовсім не мав на меті заперечувати тутешні досягнення і ганити країну, що взяла мене у прийми.
— Проте є багато наших земляків, що не знайшли тут щастя, — вмішався Петро, згадуючи Науменка.
Розмова перейшла на обговорення скрутного становища, у якому опинились деякі українці, що недавно приїхали з Европи.
— Фахівці знайшли собі більш-менш відповідні заняття, — сказав старий Чубаренко.
— Далеко не всі, — відказав Паливода. — Молодші віком знайшли собі працю, а старших не хочуть приймати на посаду. Ось, наприклад, якраз потребую помічника. Наше будівельне товариство категорично відмовляється прийняти старшу людину, а молодого кандидата не маю.
— Можна пошукати.
— Нема часу. Як я когось не подам цими днями, мені знайдуть якогось неукраїнця. Шкода, що пропадає нагода... Знаєте, що мені спало на думку? — раптом скрикнув Паливода, — Чому б не піти до нас Петрові?
— Він мусить продовжувати навчання, — зазначив Чубаренко.
— Це йому зовсім не перешкодить. Навпаки. Під час вакацій він попрацює зі мною, що йому дасть певні практичні підвалини. Дещо заробить, що йому теж буде не зайве, а до осени когось підшукаємо.
Петро дав свою згоду з дивним почуттям цікавости і обави. Перший раз у його житті хтось збирався використовувати його знання. Це будило у ньому приємну свідомість певно своєї вартости і одночасно лякало відповідальністю.
На другий день Петро почав працювати. З охотою і пильністю взявся він за обрахунки та креслення. Часом нападав на нього сумнів у своїх здібностях, але при кінці тижня Паливода ствердив:
— Добре я вимудрував, що запросив тебе. Швидко розумієш і докладно виконуєш. Якраз те, що мені потрібно.
Потім запропонував:
— Слухай, хлопче, я поїду сьогодні оглядати нашу будівлю. Як хочеш, то поїдемо разом. Подивишся, як втілюються наші проекти, буде цікавіше і приємніше працювати.
— Дуже радо поїду.
— Телефонуй додому, що не приїдеш обідати, Я запрошую тебе до ресторану. Це буде мій могорич, а після обіду відразу поїдемо.