— Могорич властиво мушу ставити я, — відповів Петро.
— Не бійсь, прийде черга і на тебе.
Паливода емігрував до Аргентини ще у 1925 році, і йому пощастило улаштуватись у поважній будівничій компанії. Талановитий архітект, працьовитий і енергійний, він зайняв першорядне становище і матеріяльно був цілком забезпечена людина.
Петро з повагою оглядав його темно-синього Студебекера і думав:
— Це тобі не обшарпаний Форд мого батька!
Паливода помітив його погляд і підморгнув Петрові:
— Гарна конячка? Почекай, у тебе колись і не така буде. Ти хлоп’яга з головою.
Вони швидко проїхали по місті і виїхали на авеніду Пас, що кільцем обвиває Буенос-Айрес.
— Прегарна це вулиця, — промовив Петро.
— А новий шлях на Езейзу ти бачив?
— Ні, я вже давно не бував в тих околицях.
— Зараз матимеш цю нагоду. Наша санаторій будується недалеко від нового аеродрому. Побачиш цікаві речі.
Вони звернули на широченний шлях і миттю пролетіли двадцять кілометрів.
— Ось тобі новий аеродром, — мовив Паливода. — Найбільший і найкращий у світі.
Петро з захопленням роздивлявся. Широкі асфальтові площі, двірець, готель імпонували величчю і гармонійністю ліній.
— Дехто каже, що цей аеродром занадто великий для Аргентини, — зауважив Петро.
— Це кажуть короткозорі люди. Треба браги до уваги перспективи майбутнього. При такій конструкції не можна робити обрахунок на рік, на два і навіть на десять років. Я вірю в дальший розвиток цієї молодої країни.
Вони з’їхали з аеродрому і поїхали новозасадженим парком. Паливода продовжував:
— Дивись на автовий лічильник. Дев'ять кілометрів їдемо новим парком і об’їхали його тільки з одного боку. Два роки тому тут було болото і колючки.
— Що й казати, переведено величезну роботу.
Вони поїхали побіч нових купалень, великих басейнів з солоною водою, павільйонів для роздягання, розрахованих на тисячі людей.
— Дійсно, до невпізнання, — вигукнув Петро, — ще недавно тут були лише ставки з солонковатою водою та брудні хатки на березі.
— Так мене вразила у минулому році дорога на Мірамар. Я бачив її, коли тільки прокладали через дюни. Сипучі піски заносили її так, що і сліду від неї не лишалось. Тепер з обох боків дороги росте ліс, справжній ліс з високими деревами, — він тягнеться на десятки кілометрів на піску, що пересувався з місся на місце. Я дививсь і думав: у країні, де робляться такі досягнення, варто працювати.
Санаторія, що над її плинами працював Паливода з Петром, будувалась недалеко від купалень. Вони оглянули скелет будівлі, що вже стремів угору, роздивились, де будуть уміщені додаткові павільйони і басейни.
— Також буде визначна споруда! — мовив Паливода. — Для контрасту покажу тобі ще щось.
Вертаючись, вони поїхали вздовж Ріачуельо, брудного каналу, від якого йшов сірчаний дух. Майже під самим містом виросло ціле селище з примітивних хаток, збудованих з бляхи та шалівки. Мізерні оселі ліпились одна до одної, покривлені, обдерті. Була субота, коли пополудні не працюють в майстернях і крамниці зачинені. Використовуючи відпочинок, біля хат стояли купки сусідів, що зійшлись побалакати. Майже усі вони були одягнуті в гарні міські одяги, мали добре взуття. Трудно було повірити, щоб ці люди, що виглядали як заможні, погоджувались жити в таких поганих умовах.
— Як вони зносять цей огидний сірчаний дух ?
—Мабуть, звикли, не помічають.
— Або мусять не помічати.
— Треба сподіватись, що це переходове явище. Брак цементу та інших матеріялів, викликаний порушенням транспорту та іншими післявоєнними ускладненнями, стають на перешкоді нормальному будівництву. Як поїдемо ще колись, то повезу тебе до робочої слободи, щойно збудованої, куди певно переїде більшість мешканців нього мерзенного селища.
***
Давно вже не забігала Чічіта до своєї тітки, і Ельвіра дуже скучила за нею. Коли ж вона не прийшла і тоді, як мала відібрати свою пенсію, чого ще ніколи не бувало, то Ельвіра стурбувалась і зателефонувала до неї.
— З тобою щось коїться?
— Нічого поганого, тіточко, — засміялась Чічіта і незабаром з’явилась, радісна, гарна.
Гарніша, ніж завжди, помітила про себе Ельвіра.
— Ну, оповідай.
Чічіта не відповідала, тільки всміхалась, і очі її мрійно дивились кудись понад тітчину голову.
І раптом та домислилась.
— Ти закохалась?
І на це нічого не відповіла Чічіта, тільки пригорнулась до Ельвіри і поцілувала її.
— Хто він?
— Він чудовий! Гарний, талановитий, славетний, і він кохає мене.