І. Качуровський.
1
Стояла страшенна спека. Сонця не було видко, воно сховалось десь за хмаросягами, але його гаряччю було пропечене все місто. Будинки, пам’ятники, плакати палали. Асфальт вулиць почорнів і розм’як.
Проте рух міста не зменшився. Вулиці були запружені різноманітними автами та юрбою людей, що не зважаючи на спеку поспішали, штовхались, бігли у різних напрямках.
Три автобуси пропустив Петро, поки, нарешті, втиснувся до сірого неуковерного Мака, що повіз його, м’яко підскакуючи, вздовж по Діагоналі та по вулиці Санта-Фе. А як доїхали до площі Італія, де Петро мав виходити, то виявилось, що вилізти з автобуса ще трудніше, ніж влізти. Петро протискувався, як джгут між вальцями, трохи не придушив товстеньку сеньйоріту, що від неї йшов дух лаванди і поту, і вискочив на вулицю розкуйовджений і сердитий.
Зелена гущавина Ботанічного саду приємно дихнула на нього холодком. Він зітхнув з полегшенням, розгладив піджак і вже заспокоєний пішов через парк, до високого модерного будинку, куди недавно переїхала Чічіта.
— Щастить оцій дівчині, — думав Петро, підіймаючись на ліфті. — Скільки людей безнадійно шукають помешкання, а вона його знаходить у найкращій частині міста, майже не рухаючи пальцем. Щаслива вона, їй-богу!
Але Чічіта щасливою себе не вважала.
Розпатлана, червона, стояла вона серед кімнати, де панував неймовірний розгардіяш, і з правдивим одчаєм дивилась на розкидані речі.
— Де я це все порозкладаю? — скрикнула вона, побачивши Петра. — У цих проклятих модерних домах нема де навіть валізку приткнути.
— Помалу все улаштується, — спробував заспокоїти її Петро. — Все прибереться, все знайде своє місце. Ось я приніс деякі акварелі, щоб прикрасити стіни.
— Акварелі? — скрикнула істерично Чічіта, — акварелі? Чи хтось чув щось подібне? Піди ти до лиха зі своїми акварелями! Мені гроші потрібні! Чуєш? Гроші, щоб купити меблі, заплатити кравчині... Геть, до біса з твоїми акварелями! Геть звідси, щоб я тебе не бачила, — верещала Чічіта і так замахала руками, що Петро вискочив з хати, та, не чекаючи на ліфт, по сходах побіг на долину.
Похмурий, повертався він додому.
— Це не може так тривати, — у сотий раз казав він собі, — треба скінчити, раз назавжди та якнайскорше. Чого можна сподіватись від цієї ординарної дівчини, Що лається, як перекупка.
— Ні, до перекупки вона не подібна, — поправив він себе. — Навіть, коли вона лається і обличчя її перекривляється від люті, постать її не тратить своєї принади. Розгнівана богиня. І звідкіля вона їх має — ці лінії, цю пластичність? — Коли вона стояла сьогодні розлютована, з протягнутою рукою, то нагадала Петрові «Діву гір», що він її бачив цими днями на виставі образів.
Але що з того? Вона кпить з нього, трактує його як сміття. А він біжить на її заклик, та навіть і без заклику, кидає усі свої справи, занедбує навчання.
— Зараз як прийду додому, сяду за книжку та буду вчитись аж до самої ночі. Вчитись необхідно і то якнайбільше, щоб скоріше здобути диплом, що дасть незалежність та можливість заробляти гроші, прокляті гроші, що без них людина не може рухатись, як авто без бензини.
У такім настрою входив він до свого невеликого чепурненького будинку, що стояв у садку, в околиці міста.
Як завжди, дім стрінув його привітно, спокоєм та тишею; крізь причинені віконниці не діставалися соняшні промені. Було холоднаво і затишно.
— Це ти, Петре? — спитала мати з кухні.
— Я, — відповів він і попрямував просто до себе.
За хвилину мати підійшла до дверей його кімнати і покликала:
— Петре, чи не пішов би ти за хлібом?
— Завжди так, як тільки вчитись, то треба кудись йти, — пробурмотів Петро.
— Ну, не треба, не треба, — поспішно відказала мати, постояла трошки в дверях, ніби на щось чекаючи, та відійшла тихенько.
Петро сів за стіл, відкрив одразу декілька книжок та зшитків і поринув у науку.
Пройшли ті перші хвилини, коли думки ще мигтять та стрибають, доки зусилля розуму не зведе їх докупи. Нарешті, увага зосередилась, лінії зрозуміння зазначились, зміст книжок потік по них без затримки, теореми і формули легко вкладались у голові.
Раптом різкий дзвінок пронизав тишу і за хвилину Петро почув голос матері.
— Петре, тебе кличуть до телефону.
Дзвонила Чічіта.
— Що з тобою? Де ти подівся? Ніколи тебе немає, коли треба! Приходь негайно. Негайно! Чуєш? Я буду чекати. Та принеси ті свої акварелі.
Повісила слухавку.
Навіть не чекає на відповідь. Дає наказ і не має сумніву, що я його виконаю. А я ось візьму і не поїду. Таки не поїду. І до телефону не підійду, як буде ще дзвонити.