— Де тепер Луїза? — спитав якось Санчес.
У Кордобі.
— Як її здоров’я?
— Ліпше.
— Давно вона писала?
— Ні, не дуже.
Чічіта помітила неохоту, з якою відповідав Орландо і пізніше, коли вони позбавились Санчеса, спитала:
— Хто це Луїза?
— Артистка нашої трупи.
— Чому він питав тебе про її здоров’я?
— Вона захворіла під час театрального сезону, коли я стояв на чолі трупи.
Ця відповідь не зовсім вдовольнила Чічіту, але вона не вимагала пояснень.
Чічіта втратила смак до кав’ярень і перебувала більшу частину дня на березі моря.
Вона ніби вперше пізнала красу і могутність океану. Ніколи раніш не вабила її так сильно його безмежність і метушлива гра його хвиль. Годинами могла вона вдивлятись у неспокійну рівнину моря, або лежати на піску, затуливши очі, підставляючи тіло під соняшні проміння та подих вітру.
Ще більше полюбила вона море під час купання, бо тоді видавалось їй, що воно грається з нею, як живе. Перше хоче злякати, порскає, холодними бризками обливає з головою, б’є хвилями, а як побачить, що його не бояться та сміливо кидаються у воду, то злагодниться, огорне ніжно і колише, мов дитину. Тільки часом несподівано присне гребінцем в лице, а тоді знову пестить і лащиться. Так би ніколи і не виходив на берег.
Орландо також любив море і радо товаришував Чічіті.
Так проходили дні, — непомітно, безжурно. Думалось, що тільки і є на світі море, повітря, кохання...
А життя котилось своїм шляхом, байдуже, невблаганне, і одного дня покликало.
Орландо отримав телеграму, і Чічіта побачила, як посмутнішало його лице, поки він читав.
— Треба повертатись. Починається театральний сезон, — сказав він.
— Не можна ще трошки побути тут? — жалібно спитала Чічіта.
— Ні, я і так забарився.
Ніби для того, щоб не шкода було від’їздити, погода раптом зіпсувалась. Дрібний дощик затягнув сірою завісою море, пісок потьмаривсь, копиці очеретяних крісел сумно бовваніли на березі, і вітер злісно тріпав ряднинами пляжних халабудок.
Чічіті було сумно. Вона розуміла, що переверталась сторінка її життя. Хто знає, чи буде їх багато, таких веселих, безжурних сторінок?...
9
Скінчилось літо і для Петра. Починався навчальний рік. Паливода знайшов йому заступника і на прощання мовив:
— Дякую тобі, хлопче, працював ти добре, не осоромив нашого роду. Поки я буду у цьому товаристві, для тебе буде завжди місце. Та й без мене не пропадеш. Кінчай тільки швидче школу.
Петро почервонів від задоволення.
Повернувся з вакацій і Роберто. опалений, бадьорий. З захопленням оповідав пригоди Мардельплятського життя.
— Які там були дівчата! Не даєш віри очам, не знаєш, у який бік дивитись! До речі, бачив там і твою приятельку.
— Яку ще приятельку?
— Лиши, не удавай! Ту елегантну чорняву дівчину, що бачив не раз з тобою.
— Це вже давно минуло.
— Добре, коли так, бо йшла вона в супроводі дуже гарного пана.
Петро відчув, як щось боляче кольнуло його у грудях. Він усе літо вмовляв собі, що Чічіта перестала існувати для нього, і раптом відчув знайомий біль і турботу, що жили, затамовані, в його серці.
Роберто нічого не помітив і запропонував:
— Хочеш поїхати зі мною до Санта-Клари? Я мушу їхати рахувати худобу. Ти цікавився звичаями естанції. Можемо там затриматись на декілька днів, поки розпочнуться лекції. Пополюємо, поїздимо верхи.
— Чому ні. Я ціле літо не виїжджав з Буенос-Айресу.
— Гаразд. А вечорами підтовчемо хемію та фізику, щоб було нам у зимі, як нахідка!
***
Виїхали, як і минулого разу, зранку і опівдні приїхали.
Дон Вісенте запросив їх обідати до себе, бо дон Паскуаль поїхав до містечка в господарських справах. Після обрахунку худоби за звичаєм мало робитись асадо[7] для всіх робітників естанпії. Треба було докупити вина тощо.
Поки донья Енкарнасіон накривала стіл та шикувала обід, хазяїн подав вермут та гірку наливку для збудження апетиту і розповідав про життя естанції: про посуху, що дуже мучила худобу, про бичка педігрі, що з певністю отримає премію на виставі скотарства, про комадреху, що добралась до курчат та багато шкоди наробила, поки підстерегли її собаки.
— Саме, як хворів ваш земляк, — пояснив він Петрові.
— Нуменко? А що йому було?
— Хто його знає. Щось з серцем. Дуже захворів. Пройшлось викликати лікаря.
— Що ви кажете? А як він тепер себе почуває?
— Тепер видужав, але було погано. Добре, що дочка приїхала доглядати його.