— Ой, аж страх бере дивитись, — злякалась Катря. — Як він собі носа не відріже?
— Це й є самий шик! Справжній кріожо мусить відрізати м’ясо перед самими зубами.
Роберто крутився біля Катрі, подавав їй кращі вибірні шматочки, повчав, як поливати їх приправою з перцю, підносив вино.
Катря їла з охотою.
— Бачу, що вам сподобалось асадо, — тішилась донья Енкарнасіон, — а то я побоювалась, що вам не смакуватиме.
— Справді, ніколи не їла стільки м'яса і навіть не уявляла собі, що можна так його їсти, без хліба, без городини.
Усі понаїдались і обважніли. Сонне припікало, як улітку. Асадо вже не цікавило. Вабив холодок і спочинок.
— Після сієсти приходьте до нас на каву, — запросив дон Вісенте. — Ваших земляків також покличемо, — підморгнув він Петрові.
10
Донья Енкарнасіон накрила стіл для кави на терасі, щоб було більше місця, бо з містечка приїхали ще дві її племінниці, чорняві дівчата з очима темними та блискучими, немов сливи-угорки.
Спочатку усі почували себе якось вимушено, як то буває у товаристві малознайомих людей, але потроху, завдяки Робертові, що був у добрім настрої та потрафив і других розвеселити, зав’язалась загальна балачка, і жарти, і смішки залунали у повітрі. Петро дивувався, як вільно розмовляла Катря, як швидко вивчила мову. Хто б подумав, що і року немає, як вона приїхала до Аргентині. Він помітив також вперше, що вона може заливчасто сміятись, закидаючи голову.
Донья Енкарнасіон запропонувала молоді потанцювати і залучила радіо. Пропозиція сподобалась. Хлопці по черзі запрошували до танцю дівчат і витанцьовували болеро, танго і вальси, не почуваючи втоми, аж поки донья Енкарнасін не проголосила:
— Дівчатам час додому. Батьки будуть непокоїтись.
Роберто взявся відвезти племінниць у своєму авті, а Петро пішов відпровадити Науменків.
— Яка чудова ніч! Не хочеться до хати, — вигукнула Катря.
— Посидьмо онде на лавочці під евкаліптами, — погодився Науменко. — Тільки піди візьми на себе щось тепле та принеси гітару, заспіваєш нам що-небудь.
Катря слухняно пішла і швидко повернулася.
— Що вам заспівати, тату? — спитала вона, перебираючи струни.
— Журавлів.
— Нащо таке сумне?
— Заспівай, доню, журавлів.
Катря заспівала, і Петра знову вразила сила і чистота її голосу.
Науменко слухав, похиливши голову.
... кру, кру, кру!..
В чужині умру,
Доки море перелечу,
Крилонька зітру...
Співала Катря і раптом побачила, що батько провів рукою по очах.
— Годі, — скрикнула вона і вдарила по струнах.
— Не гнівайся, доню. Заспівай тепер мою улюблену.
— Знову смутну? Не хочу!
— Що я зроблю, коли мені ближчі до серця сумні пісні? Заспівай, голубко!
Катря почала тихенько:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зісталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну
Поглянути ще раз на рідну країну.
Поглянути ще раз на синій Дніпро,
Там жити, чи вмерти, мені все одно.
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки!
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зісталася тільки надія одна.
— Чудова пісня, і я її ніколи не чув, — мовив Петро.
— Слова Лесі Українки, а музику уложив невідомий музика десь у таборі. Звідти завезено її до Парижу, а ми привезли її аж на цей бік світу, — оповів Науменко.
— Гляньте на небо, — озвалась Катря. — Скільки зірок! Тільки вони мені невідомі. У Европі я вміла знаходити сузір’я Волосожару, Чепіги, Косарів, Великий віз, Полярну зірку, а тут їх нема..
— Проте тут не сходить з неба південний хрест, і Косарів також видко, — відказав Петро.
— А місяць тут не туди дивиться. Я звикла, що молодик випинається вперед, як напружений лук, а тут він пливе догори рогами, немов його хтось перекинув.
— Я й не помітив цього.
— Бо ви в дитинстві приїхали, не пам’ятаєте, як воно було в нас.
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна... — знову заспівала Катря.
Роберто підійшов тихенько і затримався поблизу, щоб не перешкодити, а коли Катря скінчила пісню, підскочив до неї і почав вихваляти.
— Чудовий голос, надзвичайна мелодійність, першорядна школа!
— Щось він дуже цокотить, — подумав Петро.