— Заспівайте ще, — прохав Роберто.
— Ні, буде, — одмовилась Катря.
—- Хоч одну пісню, коротеньку, — благав Роберто.
— Другим разом, вже пізно. Батькові треба рано вставати,
Петро був чомусь задоволений, що Катря відмовилась співати.
Лягаючи спати, Роберто почав вихваляти Катрусю.
— Ну й землячка у тебе! Гарненька, зграбненька. А як гарно співає! Ти гляди не проґав.
— Що це значить «не проґав»? — розсердився Петро. — На що ти натякаєш? Вона порядна дівчина.
— Та що ти? Хіба я що кажу?
— Мені не подобається твій тон, — лагідно відказав.
— Вибач, я не хотів нікого ображати, — Роберто, повернувся лицем до стіни і заснув.
А Петро чогось довго крутився й не міг спати.
До ранку легка незгода забулась, і день пройшов дуже приємно. Знову скакали верхи по степу, лякаючи зайченят; стріляли по качках, що куняли по сонних ставках, доїхали аж до самого дальнього кінця естанції — до великої лагуни, і там сполохали сніжно-білих чапур та рожевих фламінго, що споглядали свій відбиток у тихих, блискучих, як люстро, затоках.
Тільки увечорі замість того, щоб «товкти науку», як збиралися, зійшлися разом з інши під евкаліптами, щоб закінчити день балачками та співами.
Але тільки посідали затишно, як серед темряви почулося тупотіння коня і гавкання собак, що ворожо зустрічали когось чужого.
Це був вершник, який привіз Робертові телеграму від батька з повідомленням, що несподівано помер один з його дядьків.
— Треба повертатись, — зітхнув Роберто.
11
Довідавшись, що Петро від’їжджає, — Науменко шепнув йому:
— Мені треба щось вам сказати.
— Прошу дуже.
Вони увійшли у бічну алею і деякий час ішли мовчки. Тоді Науменко спинився і мовив поважно:
— Я хочу вас попросити, коли я умру, або щось зі мною скоїться...
— Нащо такі думки? — перебив Петро. — Ви перебороли хворобу, видужали, все буде гаразд. Не треба піддаватись песимізмові.
— Ви кажете те, що належить казати, — спинив його Науменко, сумно посміхаючись. — Тільки не варто мене потішати. Треба дивитись правді у вічі. Я не житиму довго. Я це відчуваю. Та не це мене турбує.
Петро хотів заперечити, але Науменко хитав головою.
— Дайте скінчити! Мене непокоїть Катрусина доля. Вона лишиться сама. До матери вона не повернеться. Я її знаю. Отже, прохаю вас, у тяжку годину будьте біля неї. Вона ще дитина, дарма, що багато пережила і зрозуміла. Воно і ви, вибачте, недалеко відійшли від дитячого віку, проте мені буде спокійніше на душі, коли буду знати, що ви будете біля неї. Ви порядна людина...
— Можете бути певні, пане...
— Ні, не так. Я хочу урочистої обіцянки. Як лишиться Катря сама, будете її боронити? Не дозволите нікому образити її чи скривдити? Будете для неї братом?
— Буду.
— Даєте мені слово?
— Даю.
Науменко міцно стиснув його руку.
— Я вам вірю.
***
Удосвіта Роберто і Петро від’їхали з Санта-Клари.
Роберто був сердитий, хмурився і бурмотів:
— Старий дурень, не міг вмерти на тиждень пізніше!
12
Перші дні після повороту Чічіти з Мар-дель-Пляти буди повні приємних вражень.
Зустріч з Ельвірою, що її Чічіта гак довго не бачила, і довгі розмови з нею про своє щастя; господарювання у своєму чепурненькому помешканні; радість Біжу, що під час від’їзду Чічіти лишилась у Ельвіри і тепер не знала, як краще виказати свою відданість і вірність; замовлення суконь з гарних тканин, що їх їй подарував Орландо, все не тішило Чічіту і заповнювало час, але не могло заступити їй постійного перебування в Орландовому товаристві, до якого вона звикла улітку.
Чічіта, що так відважно розв’язувала свої справи, якось соромилась спитати Орландо, чому б їм не мешкати разом. Він також не заводив про не розмови. Вони повернулися кожен до свого помешкання і бачились щодня, але Орландо вже не міг присвячувати їй багато часу. Театр, де він щоденно виступав, та різні справи і побачення, зв’язані з його театральною діяльністю, постійно відривали його від неї.
Іноді вони виходили разом, іноді Орландо проводив довгі години у Чічіти, і тоді вона була щаслива. Але він відходив і лишав по собі порожнечу і смуток.
Так було сьогодні. Вони сиділи так затишно удвох, далеко від цілого світу. Але Орландо мусів кудись поспішати, і Чічіта лишилась сама. Їй було сумно, не хотілось нічого робити. Вона скублилась на канапі, і щоб не почувати себе так самітньо, залучила радіо.
«Останньої ночі ти знов мені снилась,