— Ти справді хочеш, щоб я пішов?
— Йди геть! — і Чічіта заголосила, опустивши голову на руки.
Зараз Леон підійде, обійме, буде виправдуватись, думала Чічіта, а я не піддамся, я відштовхну його, прожену. Він ошуканець, баламут, він лихий, він підлий, я не дозволю йому доторкнутись до себе.
Але ніхто не наближався до неї. Пройшла хвилина — друга, Чічіта підвела голову. У хаті нікого не було.
— Леон! — гукнула Чічіта, але ніхто не відізвався. — Він пішов, — зрозуміла вона, пішов, як я наказувала. Пішов назавше, і я ніколи його не побачу, не пригорну до серця, не буду гратись його кучерями.
Цілий день вона не виходила з дому, прислухуючись до кожного шарудіння, чекала, чи не задзвонить дзвінок біля дверей, чи у телефоні.
Увечері не стерпіла і зателефонувала до Орландо.
— Це я, — відповіла вона на його запитання і схлипнула.
— Я зараз приїду, — коротко мовив він і незабаром уже був у Чічіти.
— Я не можу жити без тебе, — пошепки мовила вона, пристрасно обіймаючи його.
Орландо пестив її, як малу дитину і казав:
— Вір мені, що я все збирався тобі сказати... Це не так легко, як видається...
Чічіта мовчала.
— Мої відносини з Луїзою не зовсім звичайні. Властиво, ми не одружені.
— Як? — скрикнула Чічіта.
— Наш союз не оформлено ані в цивільній, ані в церковній установах. Проте я зв’язаний міцніше, ніж контрактом чи таїнством, Я усе тобі оповім, і ти мусиш зрозуміти і повірити мені. Свою артистичну кар’єру я завдячую Луїзі.
— Не вона дала тобі твій талант, це дар Божий, — відгукнулась Чічіта.
— Так, але вона допомогла його виявити, вийти на широкий шлях. Коли ми зустрілись, вона була в розквіті своєї артистичної кар’єри. Вона стояла на чолі театральної антрепризи, куди я увійшов як третьорядний актор.
— Ти б і сам пробив собі дорогу.
— Можливо, але тільки той, хто сам нею йшов, знає, як важко її пробивати.
— Ти кохав її?
— Її трудно було не покохати. У неї було все, що вабить нас у жінці. Врода, грація, приязна вдача, талант.
— Як ти її вихваляєш!
— Ти ж хочеш правди!
— Чому ви не одружились?
— Луїза не схотіла. Вона старша від мене. Вона казала, що не хоче мене зв’язувати, щоб я був вільний, коли когось покохаю.
— Виходить, ти мене не кохаєш?
— Чічіта, зрозумій мене! Ця жінка присвятила мені своє життя. Її молодість минула. Навіть у театрі вона давно перейшла на ролі старих жінок. Вона хворіє, може, не житиме довго, Я не можу покинути її,
— Ти все ще її кохаєш!
— Можливо, але це не те почуття, що я маю до тебе.
— Чому ж ти їй, а не мені віддаєш першенство?
— У тебе молодість, у тебе все життя, а у неї старість і смерть.
— Що ж ми будем робити.
— Жити, як жили. Зустрічатись, любитися..
— Ховаючись?
— Іншого способу немає.
— А коли я не погоджуся?
— Ти мусиш погодитись. — Орландо жадібно пригорнув її до себе і вп'явся поцілунком в її уста.
Вона не противилась.
***
Від нього дня спокій покинув Чічіту. Хвилювання і турботи наповнили її життя. Особливо нестерпно було вночі. Вона забула, як спати усю ніч безпросипу. По кілька разів прокидалась серед ночі і вдивлялась у темряву невсипущими очима. Думки летіли до Орланда і малювали образи, що будили заздрість і лють.
Вона хапала телефон і метушливо зазначала число.
— Олла! — чула вона знайомий голос.
— Це я, я трачу розум, я не можу більше, мій терпець увірвався!
— Ви помилились, — переривав її Орландо часом спокійно, часом з обуренням і вішав слухавку.
При побаченні він вимовляв їй.
— Нащо ти це робиш?
— Я збожеволію, я не можу знести того, що ти з нею...
— Я вже сто разів казав тобі: це хвора, немолода жінка. Вона не вабить мене, але вона віддала мені свої найкращі роки.
— Найкращі роки! Речення зі старих мелодрам! Хіба ти не віддавав їй своїх років? Або я не віддаю тобі свою молодість?
— То не віддавай, я не вимагаю від тебе жертв — вибухав Орландо.
— Бо ти не кохаєш мене більше. Я тобі не потрібна, ти хочеш позбавитись мене, — ридала Чічіта.
— Ти знаєш, що це неправда, — м’якшав Орландо і пригортав її до себе. — Навіщо ти мучиш мене, Чічіто? Чому марнуєш ті години, що ми можемо бути разом?
Вона затихала, але. такі сцени повторювались щораз частіше і псували їм обом життя.
Щоб розважити Чічіту, Орландо почав виходити з нею після театру, запроваджував її на вечірки, на товариські забави артистів.
Тоді Чічіта оживала. Очі її блищали, обличчя світилось радістю, і було не дивно, що її радо зустрічали усюди, її товариством цікавились і шукали його.