На яких підставах зробив він ці висновки? Де він знайшов такі темні фарби для малювання образу Чічіти? Хто його знає! Але він був переконаний, що каже правду, і може тому Луїза йому повірила. Вона згодилась на рішучий крок не тому, щоб зберегти Орланда для себе, а тому, щоб врятувати його від загибелі.
Санчес плянував так:
— Ми приїдемо на бенкет і зустрінемось ніби несподівано. Леон не наважиться образити вас перед усім театральним світом, він занадто вас шанує. Він приєднається до нас. і пройдисвітка буде посоромлена. Як особа свавільна і нестримана, вона вчинить якийсь вибрик і ним згубить себе в очах Леона!
Після довгих вагань, Луїза дала себе намовити і поїхала до Альвеао Паласу. Чому ж, побачивши Орланда з Чічітою, вона несподівано свого рішення відцуралась? Чи злякалась вона останнього кроку, чи дійсно почула, що слаба? Санчес не міг не з’ясувати, але Луїза так неухитно вимагала, щоб він завіз її додому, що він мусів погодитись.
Тому коли Орландо в супроводі Чічіти, що ледве стримувала сльози, виходили до вестібюлю, вони майже наштовхнулись на Луїзу з Санчесом, що також поспішали до виходу.
Відступу не було. Усі в замішанні спинились і хвилину напружено мовчали.
Тоді Санчес мовив:
— Сподіваюсь, що ти відпровадиш свою дружину додому. Я берусь посадити до таксі цю особу.
Це було вже забагато для Чічіти.
— Падлюка! — скликнула вона і, підскочивши до Санчеса, двічі ляснула його по обличчі.
Від цієї хвилі все змішалось, і ніхто не міг точно пригадати, як вони опинились у сусідній комісарії, де черговий урядовець з зацікавленням їх розглядав.
У Чічіти все ще був розлютований вигляд, розтріпаний Санчес даремно намагався направити свою краватку. Луїза стомлена, зістаріла, ледве трималась на ногах і важко дихала, лише Орландо заховував зневажливий спокій.
— Що сталося? — спитав урядовець.
Виступив Санчес:
— Ця скандальна дівчина нахабно втручається до чужого подружжя і порушує життя поважної дружини...
— Дружини? — спалахнула Чічіта. — Вона така сама дружина, як я.
— Ви не смієте! — скрикнув Санчес.
Урядовець підняв догори руки.
— Хвилинку, хвилинку! Прошу заховувати спокій. Почнемо по порядку. Ваше ім’я і прізвище? — вдався він до Орландо.
— Леон Орландо.
— Наш славетний артист? Вибачте, в присмерку не впізнав вас. Одна з цих пань ваша дружина?
Орландо швидко відповів:
— Я не жонатий. — І подумав з огидою — сцена з французького фарсу.
Урядовець посміхнувся:
— Розумію, розумію, маленька жіноча свара на тлі взаємної заздрости... Хто з присутніх хоче зложити скаргу?
Скарги ніхто не зложив.
— Бажають присутні, щоб було складено акт для ствердження подій?
— У цьому немає ніякої потреби, — відказав Орландо і, нахиляючись до урядовця, почав мурмотіти: — так само і до преси... буду дуже вдячний. дрібний випадок.. зайві поголоски... — було чутно окремі слова.
Урядовець, співчуваючи, потакнув головою.
Орландо витяг з кишені два квитки, що завше мав з собою і передав урядовцеві.
— Важні на дві ложі до нашого театру. Як схочете пізніше знову завітати до нас, то буду вам радо служити.
Через хвилинку усі вийшли з комісаріяту. Дрібненький дощик неприємно хльоськав лице. Було холодно і прикро.
Орландо мовив ні до кого не звертаючись.
— Я відпроваджу сеньйориту і зараз повернуся додому.
Це «додому» як батогом стьобнуло Чічіту.
— Не потребую твоєї ласки, — вигукнула вона і побігла вздовж вулиці, хлюпаючи по калюжах золотими черевичками.
Орландо рушив було за нею, але назустріч їхало порожнє таксі, і вона вскочили в нього.
Цього разу Чічіта не плакала. Розпач у війшов так глибоко їй в душу, що зовні його не було помітно. Усе в ній завмерло, і коли на другий день прийшов лист від Ортанда, вона майже байуже прочитала його.
Він повідомляв, що прийняв пропозицію їхати на гастролі до Чилі, куди негайно від’їжджає.
Лист був короткий. У ньому не було згадки про майбутнє, ані споминів про минуле.
— Все одно... все одно... — шепотіла Чічіта. Вона знала, що це кінець
15
Заняття в університеті йшли повним ходом, і Петро з головою упірнув в університетське життя. Увесь його час був поділений між авдиторіями, лабораторіями і бібліотеками. Мати навіть почала непокоїтись, чи не перепрацюється синок, і посилала його до лікаря, щоб той приписав йому якісь вітаміни, але Петро тільки всміхався. Ще ніколи не почував він себе таким бадьорим і сильним.