Выбрать главу

Так умовляв собі Петро, а сам знав, що з цього нічого не буде.

І дійсно за пару хвилин він уже виходив з дому.

— Прийдеш вечеряти? — спитала його мати.

— Не знаю, не чекайте, — відповів він і поспішно вийшов.

***

Цього разу Чічіта прийняла його досить ввічливо. Оповіла про Біжу, що не може призвичаїтись до нового помешкання і зле спить уночі. Поскаржилась на те, що ніхто їй не помагає розкладати речі. Навіть похвалила акварелі.

— Не такі вже погані. Можна повісити у передпокої, поки не буде чогось кращого.

Петро повеселішав. Рисувалась перспектива провести кілька годин у товаристві Чічіти, помагати їй наводити порядок, перекладати її речі, працювати разом, потім разом відпочивати, балакати з нею, як буде нагода, цілувати лілейні рученята, може й пригорнути до себе гнучкий стан.

Ілюзії тривали недовго.

— Ти мені страшенно потрібний, — мовила Чічіта. — Уяви собі, мають прийти від компанії перевірити електричну провідку, а я призначила годину у фризієрні і мушу зараз іти.

— Хіба ж не можна повідомити фризієра, або змінити годину? почав Петро, але Чічіта перебила його:

— Змінити годину? У Луїса? Та він і так ледве згодився... — В голосі її знову задзвеніли загрожуючі нотки. — Тобі важко посидіти, у мене? Подумаєш, велика жертва. Є багато таких, що вважали б за щастя…

Виходячи, вона обіцяла:

— Повернуся найбільше за півтори години. Лишаю тобі Біжу для компанії.

Біжу ввічливо помахала хвостиком, чуючи своє ім’я, і, побачивши, що її не беруть на прогулянку, зрезиґновано вскочила на канапку. Петро понуро сів у крісло.

Минуло півтори, дві і три години. Прийшов електротехнік і пішов, зробивши своє діло.

Вікна посивіли і зовсім почорніли, а Чічіта все не приходила.

— Чого я чекаю? — питав себе Петро. На що я їй здався? Біжу їй дорожча, ніж я. Правда, Біжу?

Біжу лежала на шовковій подушечці і дивилась на нього круглими чорними очима, ніби глузуючи.

— Чи можуть собаки глузувати? — думав Петро і вирішив: — З мене можуть глузувати навіть собаки.

Раптом Біжу підскочила, підбігла до дверей і почала гавкати. Своїм гострим псячим слухом вона почула свою господиню.

За хвильку і Петро почув дівочі голоси, і нараз помешкання заповнилось сміхом, яскравими барвами суконь, пахощами.

Чічіта повернулася з двома приятельками.

— Ось познайомтесь, — казала вона. — Це Беба, це Розіта, а це Петро. Не Педро, а Петро. Правда, гарний? Дивіться, які кучері! Золото! Такого кольору вам ніякий Луїс не виробить!

— Дочекався? Уяви собі, я зустріла Розіту, а вона умовилась з Бебою... Ми пішли разом до Беби, тепер вони прийшли до мене...

Чічіта цокотіла безугаву і, врешті, з її сумбурного оповідання виявилось, що вони всі три мають їхати вечеряти.

— У Ротонду. В Олівос, над берегом. Там чудовий джаз. Можемо танцювати до ранку. Ти не знаєш Ротонду? А Біжу знає. Біжусіта, моя найдорожча! — скрикнула вона, схопила тваринку і почала її цілувати.

Запрошував дівчат Режес, приятель Розіти.

— Знаєш, він купив нове авто. Чудове! Зверху сиве, як сталь, а всередині малиновий оксамит.

— Буде балачок, — перервала Беба. — вдягайтеся скоріше, бо вже пізно.

Петро попрощався. Ніхто його не затримував. Ніхто не запрошував їхати з ними. Певно, усі знали, що Ротонда не по його грошах.

Повільно йшов він вулицею вздовж парку. Вечір не зменшив спекоти. Гарячий вогкий вітер повівав з півночі, але не ніс прохолоди.

— Ще раз відіграв ролю ідіота, — казав сам собі Петро. — Невже я втратив усяку гордість? Невже я ніколи не зможу скинути з себе цю облуду? Сказати: Кінець! І забути, що є на світі Чічіта і все її безладне оточення. Здається, так легко!

Але Петро добре знав, що досі йому ніяк не щастило перевести це в життя та, мабуть, не вдасться і надалі. Такий сором за себе, за свою кволість обгорнув Петра, що він навіть спинився і стояв, дивлячись непритомно в одну точку.

— Петре! Чи це ти, чи не ти? — почув він. — Я тебе шукаю по всьому місті, а ти стоїш на вулиці, як Колумб на Колоні та навіть не помічаєш своїх приятелів!

Напроти Петра стояв Роберто, його довголітний співучень і друг.

— Без жартів, — продовжував Роберто, — я шукав тебе, щоб запропонувати тобі поїхати зі мною у кампо[1]. У місті неможливо працювати, а іспити наближаються. Там ми за тиждень викуємо всі фізики та математики. Згода?

Петро аж підскочив, так до серця припала йому пропозиція товариша.

вернуться

1

У поле, на село.