— Лизавета Іванівна зараз повернеться, вона поїхала з Катрею по сусідству.
— То й Катря у вас? — з полегшенням спитав Петро.
— У нас. А добре ви зробили, що прийшли. Мої пані доручили мені розшукати вас, а де я вас знайду? Шукай зайця у леваді!
— Я дав покійному Науменкові свою адресу
— Так і Катруся казала, але знаєте жіночу вдачу. При переїзді кудись її засунула і не може знайти. Та не можна її обвинувачувати, зовсім було запаморочилась дівчина. Ви ж знаєте про нещастя?
— Довідався вчора.
— Так, так, короткий наш вік, — зітхнув Василь Михайлович. Метушиться людина, планує щось, мучиться, а тут смерть. Все кінчається, раніш, або пізніш. Ось і фабрику нашу зачиняють.
— Та я бачу, що вона не працює і робітників не видко.
— Кажуть хазяїни, що не варто працювати, не дає прибутку.
— А що ви думаєте робити?
— Поїдемо до Ріо-Негро. Мене вже давно туди кличуть на яблуневе господарство, як садовода. Останні дні тут живемо. Ліквідуємо живність, — показав він на зарізаних качок.
— А Катря?
— Певно також поїде з нами, бо з тою дурною маркізою вона жити не схоче.
— Якою маркізою?
— З Науменчихою, — своєю матір’ю.
— Я не знав, що пані Науменко французького походження.
— Бісового вона походження! — з переконанням мовив Василь Михайлович.
— Щось не зрозумію...
— Поїхав я до неї сповістити про смерть чоловіка, ну і ясна річ, не витримав, дещо висловив про її поводження, а вона мені на це: «Як ви смієте мені докоряти? Ви мужик, а я внучка французьких маркізів». Ну я не стерпів, кажу: «Я мужик, це правда, але ж і ви того самого роду, бо я вашого діда пам’ятаю, як був я хлопцем, то жив з ним в однім селі, називався він Іван Цьоцюр, по вуличному Перепелиця, і був він не маркіз, а щетинник, свинячу щетину скуповував». Вона хоч би бровою повела і каже: «Про діда не знаю, а онука маркізів я по жіночій лінії». Я рота роззявив і не знайшов, що вже їй і казати. Та й що ти будеш балакати з такою клятою жінкою.
На дорозі застукотіли колеса.
— Ось і наші повертаються, — сказав Василь Михайлович.
Бричка загрюкотіла ближче, і за хвилину Михась привіз Лизавету Іванівну і Катрю.
Петро уявляв собі, що Катря зовсім пригнічена, вбита горем, але вона виглядала, як маків цвіт, може, тому, що щічки її чомусь палали. Чорна суконка не перешкоджала враженню свіжости і чистоти, що справляла її постать, і тільки підкреслювала тендітність її стану. Вітаючи Петра, вона навіть усміхнулась.
Лизавета Іванівна відразу почала клопотатись.
— Василю, підкинь дров до грубки. Михасю, скуби качок. Катрю, покриши яблука.
— А я що маю робити, — спитав Петро, чуючи ці розпорядження.
— І вам діло знайдеться. Покищо помагайте Катрі, а там побачимо.
— Якщо вам не дуже боляче, то розкажіть мені, як все сталося, — мовив Петро, сидячи біля Катрі.
— Все скоїлось так швидко... — відповіла вона. — Батько почував себе як завжди, не скаржився ні на що. Пішов спати і за хвилину покликав мене. Я ще не лягала і зараз пішла до нього. Але вже було пізно. Він був непритомний. Хлипнув кілька разів і затих... навіки.
Прозора сльоза капнула на її руку.
— Вибачте, що я навернув вас до вашого жалю.
— Мій жаль завжди зі мною. Я мусіла вам розповісти. Батько так поважав вас.
— За віщо мене поважати? — щиро здивувався Петро.
— Батько певно знав, за що!
— Що ви наміряєтесь робити?
— Якщо не знайду якусь посаду, то доведеться їхати до Ріо-Негро.
— А як же ваші пляни про дальшу освіту?
— Тоді прийдеться покищо їх відкласти.
Під доречним керівництвом Лизавети Іванівни обід швидко поспів, і хоч Петро спробував відмовлятися, його посадили обідати.
— Хто його знає, коли ще зможемо вас частувати. — зітхнула Лїзавета Іванівна. — Найдовше місяць тут побудемо, а тоді прийдеться від’їжджати.
— Не журись, стара, дасть Господь, приживемось і у новій оселі, — потішав Василь Михайлович.
— Може й так, та все ж таки сумно лишати старе насиджене кубло.
— А мені після того, як я від’їхав з України, все одно де не жити, все чужина.
***
Тільки перед вечором від’їхав Петро, обіцяючи неодмінно прийти у неділю до церкви, де після Служби Божої мали правити панахиду за упокій душі Андрія Науменка.
Вдома Петро мав довгу розмову з матір'ю. Розповів їй сумну долю Науменка і Катрі, намалював симпатичні постаті її теперішніх опікунів, згадав і про маркізу. Не заощаджував ані слів, ані фарб.
І видко, що було його оповідання і барвисте і зворушливе, бо мати й охкала, і реготала і витирала з очей сльози.