Широкою спіралею кружляв літак над Сант-Яго, чілійською столицею. Щораз краще було видко вулиці, окремі будинки, авта, дерева.
Нарешті земля присунулась зовсім близько. Літак впав на неї, м’яко підскочив і рівно опівдні під’їхав до аеростанції.
Орландо сидів з Луїзою в ресторані готелю, де вони мешкали під час свого перебування в Чілі. Вони мовчки кінчали обідати. Луїза крадькома поглядала на Орланда. Видко було, що його думки були далеко. Між бровами різко зазначилася зморшка. Як вона була їй знайома, та зморшка! Колись вона знала, як її розправити. Колись!.. Тепер вона безсила.
Луїза повела очима по їдальні, і погляд її спинився на дзеркалі, де відбивався їх стіл. Як гарно виглядав Орландо! Роки, минаючи, не пошкодили його вроді. Сивизна, що почала торкати його кучері, тільки оздоблює його голову. А вона? Загалом її постать виглядає непогано. Світло-сіра сукня і темно-золоте, по-мистецькому помальоване волосся гармонізують дуже добре. Але обличчя! Як добре знала Луїза його дефекти. Скільки разів з болем, з розпачем розглядала вона його в дзеркалі. Зморшки, мішки під очима. І самі очі, тьмяні з пожовклими білками, Хіба це ті самі очі, що були колись такі прозорі, такі повні життя?
Подали каву.
— Що ти збираєшся робити після обіду? — спитала Луїза.
— Поїду до театру. Хочу подивитись, як виходять нові декорації. Ти поїдеш зі мною?
— Ні, я краще полежу, я не дуже добре почуваюся.
Луїзі здалось, що Орландо зітхнув з полегшенням. Та й не дивно. Напруження їхніх відносин втомлює й пригнічує.
Коли Луїза переходила через голь, служник подав їй візитівку:
— Ця пані хоче вас бачити в дуже пильній і поважній справі, як вона каже. Я попрохав її зачекати в бібліотеці, поки ви скінчите обідати.
— «Ельвіра Лопес Ередія», — прочитала Луїза незнайоме для неї ім’я. Певно переводить збірку, або прохатиме про участь в доброчинній виставі, подумала вона. У бібліотеці назустріч їй з крісла підвелась жінка. Луїза помітила, що вона була дуже бліда і що губи її злегка тремтіли.
Про що говорили ці дві немолоді жінки, що так по різному прожили своє життя? Які слова знайшла та, що ніколи не знала кохання? Які почуття збудила в тій, що поставила кохання понад усе? — це назавжди лишиться таємницею.
Вони говорили недовго, але на прощання обнялись, як сестри.
Ельвіра повернулася до Буенос-Айресу поважна й замислена, і того самого дня поїхала до церкви Матері Божої у Новій Помпеї. Навколішках ввійшла вона по сходах на другий поверх до каплиці, де стоїть чудотворна статуя Пречистої Матері, і молилась там довго і палко.
Луїза того самого вечора мала довгу розмову з Орландо, йшла та розмова від серця до серця, як вже давно не бувало між ними.
Луїза повідомила про своє остаточне рішення від’їхати до Еспанії, звідки вона походила і де мешкали її сестри. Вона вмовляла Орландові, що його обов’язок бути не біля неї, а біля тієї, що буде матір’ю його дитини, і піклуватися створінням, яке незабаром увійде у життя.
Орландо врешті погодився з нею, не відразу, але трошки скоріше, ніж вона сподівалась.
Луїза вирішила не зволікати свого від’їзду. Вона хотіла, щоб між її минулим і тим, що буде лише спогадом про колишню славу й щастя якнайшвидше ліг океан.
18
Катря переїхала до Чубаренків, і Петро почував задоволення, що його завжди спричиняє виконання обов’язку. Тепер він міг спокійно повернутися до Чічіти.
Відносини його з нею також тішили його. Видко було, що вона шукала його товариства, не лаяла його і не висміювала. Тільки не дозволяла висловлювати своє почуття.
— Я так давно кохаю тебе, Чічіто! — починав він.
— Давно! Отож я й кажу, що незабаром немовлята будуть вважати себе за наречених..
— Не глузуй з мого кохання!
— Дай спокій! Яке там кохання! Стільки про нього балачки! Може, його і немає зовсім на світі. Досить тобі, що я до тебе приязно ставлюся.
І Петро вирішив чекати. Там, з часом, він знайде нагоду виказати, що він не дитина.
Одного дня Петро купив квитки до Кіно-Рексу, щоб іти туди разом з Чічітою, і пішов попередити її.
Він зустрів її в дверях.
— Дуже добре, — зраділа вона. — Якраз мала охоту побачити Інгрід Бергман. Заходь і зачекай. Я зараз повернусь, і будемо пити каву.
— Тільки не барись.
— Ні, ні, я за хвилинку прийду.
Петро увійшов, улаштувався у фотелі і залучив радіо.