Солодкий тенор заспівав:
«Моє палке кохання,
Ти було мука, згуба і страждання
Й спалило все...
Все знищено, розсіяно,
Загублено, розвіяно...»
Петро не мав настрою слухати трагічні вигуки. Він перевів вказівку і з приємністю почув, що передаватимуть концерт Чайковського. Зручно примостившись, він приготувався слухати улюблену музику.
Коли це хтось подзвонив.
— Кого це приніс чортяка? — з досадою подумав Петро.
Відчинивши двері, він побачив елегантного чоловіка, який запитав про Чічіту.
— Вона вийшла, але повинна незабаром повернутись. Що я маю їй переказати?
— Нічого, я зайду другим разом.
В цю мить у передпокій вбігла Біжу. Вона спинилась на хвилинку, розглядаючи новоприбулого.
— Біжу! —і покликав той.
Песик кинувся до нього, махав хвостиком, підстрибував, скавчав від втіхи.
— Біжу, Біжусіта! Пам’ятаєш мене, Біжу?
Він нахилився, погладив Біжу і повторив:
— Я зайду пізніше.
Петро зачинив двері.
— Хто це такий? Звідки його знає Біжу? — міркував він. — Певно знайомий тітки Ельвіри, у якої Біжу зоставилась влітку. Це припущення не цілком вдовольняло Петра. Його опанував неспокій. Слухати концерт не хотілось. Він пригадав, що Чічітина «хвилинка» може тривати довго і пішов додому вечеряти, залишивши картку, в якій обіцяв зайти перед дев’ятою годиною і прохав Чічіту, щоб була готова до виходу.
Коли він повернувся, Чічіта, причепурена, весела, скочила до нього і чоломкнула його в шоку.
З радощів Петро злетів понад хмари та ще швидше впав звідти.
— Я виходжу заміж! — скрикнула Чічіта.
— За кого?
— За мого найдоржчого Леона!
— Це він приходив? — зрозумів Петро.
— Так. Ти ж його бачив? Правда, що кращого немає на світі? Він прилетів по мене з Чілі і забере мене з собою.
— А я?
— Ти? Ти будеш радіти моєму щастю.
— Я не зможу жити без тебе!
— Не кажи дурниць! Через два-три місяці ми повернемося до Буенос-Айресу, і ти будеш приходити до нас у гості. Звичайно, не так часто, як тепер. Леон дуже заздрісний. Уяви собі, він навіть до тебе віднісся з підозрою.
Вона голосно засміялася.
— Може, ти й справді не такий вже маленький хлопчик, як мені здається? Ну, не сердься! Я тебе дуже люблю. Справді! Не ображайся на мене! Вибач мені також, що я не піду з тобою до Рексу. Мене чекає Леон.
Петро вийшов на вулицю приголомшений. Він не завернув, як завжди, на освітлену Санта-Фе, а пішов праворуч, напівтемними вуличками до парку Палермо. Як непритомний, блукав він по безлюдних алеях, не зважаючи на сильний вітер, що розвівав йому волосся. Його взяв відчай. Вже не раз виходив він від Чічіти збентежений і засмучений докраю. Але тоді в ньому жевріла надія, хоч ледве помітна іскра надії. Тепер вона згасла.
Він налапав у кишені квитки до кіно з люттю подер їх і кинув. Вітер підхопив їх і закрутив у повітрі. Якби можна було все так пошматувати і розвіяти. Все?.. Чи всіх? Вбити Леона, Чічіту, себе! — На це він нездатний, він не відважиться на рішучий вчинок. Він може тільки мовчки мучитись.
Несвідомо вийшов він на Авеніду Альвеар.
Зненацька зовсім зблизька в очі вдарив сліпучий ліхтар. Петро шарпнувся, відскочив, але запізно. Щось вдарило, штовхнуло. Пекучий біль пробіг від голови по всьому тілі. Густа чорно-зелена хвиля підхопила, легко підкинула кудись високо і скинула у прірву. Все зникло.
***
Петро опам’ятався у себе на ліжку. У присмерку розглянув знайому кімнату, але за хвилину темно-зелені хвилі знову підійшли, підхопили, і він поплив. Як легко і приємно! Вік би так плавати! Але що це там за темна пляма? Ох, вона присувається щораз ближче: це чорне провалля, куди несе його невблаганна хвиля. Ніщо, ніщо не може його спинити! Як тремтить серце! Ще мить і він летить з кручі.
Де він? Навколо тиша. Хто це шепоче? Хто схилився над ним? Мати? Катря?
Обидві постаті злились в одну і розпливлись серпанком. З серпанку виникли спіралі, кружала, овали. Це не звичайні овали, це очі, сірі, карі, чорні. Ті чорні — пристрасні, жорстокі. Вони вперто дивляться, палять поглядом. Куди від них сховатись? Під цей високий бурун, що котиться здалека? Він наближається, росте, спадає. Другі вали підходять і боляче вдаряють по голові. Біль, то гострий, то тупий мучить голову, мучить все тіло.
— Мамо, болить, — стогне Петро.
Ніжні руки поправляють подушки, підносять до уст склянку. Біль стихає. Все гине у темряві.
Так минає час, години, дні, ночі...