Раптом все щезло: буруни, вали, спіралі, очі. Петро прокинувся, немов нічого не сталося, і тільки щось підсвідоме затримало його у ліжку.
В сусідній кімнаті розмовляли.
— Мамо! — покликав він.
Мати увійшла навшпиньках.
— Як ти себе почуваєш, синку?
— Чудово, — скрикнув Петро і хотів підвестися.
— Лежи, лежи! перелякалась мати. — Лікар заборонив ворушитись.
Хто це заглядає v двері, такий знайомий і такий несподіваний?
— Василь Михайлович! — скрикнув Петро.
— Він самий, — сказав той, входячи до кімнати. — Та ви я бачу, зовсім очуняли. Ну, гаразд. А то я приїхав провідати Катрусю, та й довідався, що ви ну, просто одним словом, охляли.
— Скільки часу я пролежав? Тиждень? Місяць?
— Те, те, те, це колись так бувало, — відповів Василь Михайлович. — Тепер і похворіти не дадуть людині. Зараз тобі впорскнуть сульфаміду, пеніциліну, зашмагають вітамінами. Хоч не хоч, а видужуй, або вмирай.
— Три дні лежав непритомний, — промовила мати, з обавою поглядаючи на невгомонного Василя Михайловича. — Три дні, тільки три дні пройшло від того, страшного вечора, коли сталось непоправне! — Як принесли тебе, думала, що ти неживий. Увесь обмащений кров’ю, розхристаний.
— Добре, що зовсім не розколошматило,— вставив свою репліку Василь Михайлович.
Петро поворухнув головою, руками, ногами, усіма пальцями. Здається усе на місці, — втішено ствердив він.
— І чого вас лиха година понесла вештатись вночі по Палермо? — докоряв Василь Михайлович, не звертаючи уваги на материне попереджуюче підморгування.
Петро пригадав, яка була причина його мандрівки, але, дивна річ, не відчув того відчаю, що був опанував його тоді.
— Де Катря? — спитав він.
— Спочиває. Вона мало спала вночі, помагала тебе доглядати, — відповіла мати.
Петро помітив синяки під її очима, — Вона, мабуть, і зовсім не спала ці ночі, — подумав він.
— Скільки турботи я вам наробив! — переповнений вдячністю, він взяв материну руку і поцілував.
Не призвичаєна до синових пестощів, вона зніяковіла і заметушилась:
— Лежи, лежи тихенько, щоб не зсунулась перев’язка з голови. Ми краще підемо.
— Ні, ні, їй-богу, я вже зовсім видужав. Відчиніть віконниці, щоб було світло у хаті.
Мати нерішуче подивилась на Василя Михайловича.
— Розумне бажання, — відповів той. — Буде вже в присмерку марудитись.
Він відчинив вікно, і світло залило кімнату. Соняшні промені задирливо розбіглись по усіх кутках і веселими цятками застрибали по стінах.
У вікні було видко блакитне небо і мереживо білих легких хмарок.
Разом з пітьмою остаточно розвіявся жаль. Як не намагався Петро викликати трагічні почуття, що так недавно володіли його душею — їх не було. На місце їх прийшла втіха, що його не вбито, не покалічено, що він живий.
Він дивився у вікно і вбачав за ним великий шлях, що широкою смугою йшов через усю землю кудись далеко, далеко.
Безмірна спрага життя наповнила усю його істоту. Ніхто і ніщо не забороняє йому іти тим шляхом, куди він схоче. Нехай мета невиразна і туман застилає далечінь, вона притягає і вабить.
Хіба не від нього залежить здобути усе те, що вона таємниче обіцяє?
Кінець.
_______________
Se terminó la impresión de este libro el día 28 de Febrero de 1951 en los Talleres Gráficos “Champion” J. V. González 2375, Buenos Aires