— Коли поїдемо? — спитав він.
— Завтра, о шостій вранці, я заїду до тебе, — відповів Роберто.
2
Ще перед призначеною годиною вийшов Петро з дому з валізкою і сів на ганку, чекаючи Роберта. Сяяв чудесний ранок. Сонце ще не пекло, хоч ясно світило. На вулиці нікогісінько не було, але садок був переповнений життям. Цвірінькали горобці, зелененькі колібрі терпихались навколо ясмину. Дві тери-тери поважно переступали по траві високими ніжками, а по доріжці бочком стрибав жовтогрудий сорокопуд.
— Хай живе точність, — вигукнув замість привітання Роберто, під’їжджаючи на своєму маленькому авті.
Приємно було їхати тихою околицею серед оздобних осель, серед садків, де буйно квітли рожі, левконії, троянди та інші квіти, що їх пахощами було наповнену повітря, та ще приємніше було виїхати на шлях, який чорною асфальтовою стрічкою перерізав степ, що широко розкинувся по обидва боки.
Засіяного поля було мало. Врожайна земля ще чекала на людей, що колись використають її плодючість, і покищо поростала будяками та реп’яхом. Проте, не виглядала вона занедбано та порожньо. Численні корови та вівці паслись на зеленому просторі, що йому нe видко було кінця, і віяло від нього спокоєм і добробутом.
Так проїхали зо три години, аж поки не звернули з асфальтованого шляху вбік на земляну дорогу. Поїхали тихше, і степ ніби присунувся до них ближче і почав знайомити з таємницями свого життя. Ось на грудці сидить біла чапля, на галявині граються зайчата, перескакуючи один через одного, як діти, ось вискочила на дорогу бура безхвоста криса куіс, а далі біжить переляканий скунс.
— Звертай, звертай! Дивись не наїдь, — кричить Петро, але вже пізно. Гостра струя смороду бризкає в повітря. Добре, як не трапила на колесо або на підніжку, бо не легко змити смердючий плин.
Сонце вже стояло впрост над головою, коли Петро побачив у степу купку дерев та серед них декілька будинків.
— Це Санта-Клара, наша знаменита естанція, — промовив Роберто. Ось ми й приїхали.
Широкі ворота були відчинені, вони заїхали у подвір’я і спинились перед головним будинком.
Просто і міцно був він збудований, але стояв вже давно і чимало дощів та бур витримали його старі стіни. На усіх вікнах були міцні залізні ґрати, бо будувався він тоді, коли індіяни складали ще поважну силу і небезпечно було меншати серед степу. Лишень одні двері вели до дому, також за старим звичаєм: менше дверей, легше сторожити.
На порозі зустрів їх дон Паскуаль, що його обов’язком було доглядати дім.
Видно було, що доглядав він не дуже дбайливо. І великий присінок і ще більша їдальня робили враження занехаяння і пустки. Стародавні невкладисті меблі були присипані порохом. Стіни в плямах, підлоги незаметені і брудні.
— На горі веселіше, — підбадьорив Петра Роберто, ведучи його по цегляних сходах на другий поверх. Вони опинились у сінцях зі скляною стелею, куди виходило декілька дверей.
— Тут аж шість кімнат, але тільки в одній є дротяні сітки на вікнах. Якщо ти нічого не маєш проти, то ми будемо спати тут удвох, бо в інших загризуть комарі, — казав Роберто, відчиняючи двері до одної спочивальні.
—Гаразд, — відповів Петро, — мені тут дуже подобається.
Дійсно, покій, що вони до нього увійшли, був дуже гарний і вражав несподіваним комфортом. Здавалось, що його було перенесено з якогось модерного будинку в Буенос-Айресі. Нікелеві ліжка, меблі з ясного дерева, гарні килими на стінах і на підлозі.
— Це єдина «культурна» кімната, — пояснив Роберто. — Батько мій хотів відновити увесь дім та щось не погодився з дядьками, з якими дістав естанцію в спільну спадщину, то так на цьому й скінчилось. Давай почистимось трохи, та ходім на долину, дон Паскуаль дасть нам щось поїсти.
Виявилось, що дон Паскуаль кухарює краще, ніж доглядає за домом. І яєшня і печене м’ясо були дуже смачні, а може видались такими з дороги.
Після обіду Роберто скомандував:
— Тепер зробимо добру сієсту[2] та й за науку!
Так і було сповнено. Трохи відпочивши, узялись за книжки і просиділи за ними аж до ночі. На другий день знову студіювали і зранку і після обіду, аж поки Роберто не сказав:
— Здорово ми з тобою посунули науку! Час звести дух, бо задуримо памороки. Як ти поставишся до моєї пропозиції — проїхатись верхи?
— Дуже прихильно.
Вони вийшли на подвір’я, і Петро тільки тепер, як слід, роздивився навколо.
Крім старого дому, де вони спинились, Петро побачив ще декілька покривлених будівель, а трохи віддаля невеликий дімок, що, видно, був збудований не дуже давно.