— Там живе дон Віценте, управник, що керує всім господарством естанції, — пояснив Роберто. — Ходім до нього привітатись, бо буде велика образа, як цього не зробимо.
Вони знайшли дона Вісенте у патіо[3]. Він потягав через срібну дудочку мате[4], що йому подавала донья Енкарнасіон, його жінка. Дон Вісенте наказав їй шикувати мате для гостей, а сам почав докладно розпитувати про здоров’я батьків, дядьків та інших родичів Роберто.
Той відповідав і сам робив відповідні запитання, а посидівши і побалакавши, скільки належало, промовив:
— Дон Вісенте, ми бажали б проїхатись верхи, звеліть, прошу вас, осідлати коней.
— Вже зроблено, — відповів управник, задоволений, що молодий хазяїн просить його розпорядження, а не сам дає його. — Я знаю, що тут це єдина розвага. Тільки я вибрав не дуже спокійних коней, бо я знаю, що ви вмієте їздити. Але може ваш приятель воліє смирнішого коня?
— Мій приятель українець, має козацьку степову вдачу, коня не злякається.
— Тоді добре, — погодився дон Вісенте, і повів хлопців до невеличкого загону, де стояли, вже осідлані, два молоді жеребці. — Вибирай, який тобі більш до вподоби!
Петро підійшов до високого карого красуня — і взяв його за вуздечку. Роберто похвалив його:
— Добре вибрав, не жеребець, а золото. Та й для мене не поганий зістався, — додав він, ляскаючи по шиї темно-сірого коня, що кивав головою, ніби погоджуючись з такою оцінкою.
Вони легко скочили в сідла і виїхали на дорогу, що йшла через естанцію, але незабаром з’їхали з неї і поскакали просто по степу, без мети і без напрямку. Вони перестрибували через рівчаки, зривали на повному галопі квіти, збивали батогами вишневі ґурґулі реп’яхів.
Нарешті, енергія, що скупчилась в їх молодих тілах, трохи вичерпалась, і вони поїхали спокійно.
— Я, властиво, перший раз в житті знаходжуся в справжній естанції, — сказав Петро, — і мені цікаво докладніше пізнати її життя та устрій.
— Радо розповім тобі все, що знаю сам, — відказав Роберто, — та, властиво, мало що є до розповіді. Як бачиш, степ обгороджено дротом та поділено на загони, більші та менші, що також обгороджені. Тут пасеться худоба: корови, вівці, коні.
— Якого розміру загороди?
— На модерних естанціях їх роблять по 20-30 гектарів, але у нас ще ведеться по старовинному. Більшість загород по 500, 600 гектарів, а в двох найбільших навіть понад тисячу у кожній.
— Скільки ж усього гектарів в цій естанції?
— Приблизно, одинадцять тисяч.
— О, я не знав, що ви такі багаті.
— Це так здається. Дід був справді багатий, сам господарював, сам набував. Мав шестеро синів — мого батька та п’ятеро дядьків, що спільно йому наслідують. Господарювати ніхто не хоче, а грошей усім треба. Дон Вісенте тут цар і бог. Господарює, як хоче. Але нема де правди діти: господарює непогано. Впровадив деякі нові галузі. Бачиш, там пасуться плямисті корови, це підігрі, і ми отримали за них першу нагороду. Коні також, як бачиш, добірні, їх виховують для гокею та поло, і ціняться вони дуже високо.
— Хто ж за цим усім доглядає? Я зовсім не бачу людей.
— Як не бачиш? Там біля дому, де ми спинились, мешкають у коморі дванадцять робітників, нежонатих, а по степу, поглянь, стоять самітні хатки, у кожній живе пастух з жінкою та родиною. Вони доглядають худобу. Хати побудовано на тому місці, де сходяться чотири загони,
— Себто на три або й чотири тисячі гектарів — один пастух? Хіба ж це можливе?
— А що їм доглядати? Вони об’їжджають свої дільниці верхи, часом тільки злізають, щоб допомогти станути на ноги якійсь дурній вівці, що впаде та з огляду на свою довгу вовну не може сама підвестися. Дивляться, щоб була вода у ночвах. Воду наганяє вітряк — з криниці. В зимі і цього клопоту немає, бо оці рівчаки, що тепер сухі, під час дощу — справжні річки, що по них стікає вода до лагуни, де вода ніколи зовсім не пересихає.
— А хто доїть корови?
— Ніхто. На нашій естанції нема молочного господарства. Тільки те, що потрібно для вжитку робітників. Є естанції, що спеціяльно цим займаються. Ми далеко від залізниці, нам це не виплачується.
— Скільки всього худоби?
— Скільки тепер, не знаю, вже давно провадився підрахунок. Робиться він раз на рік восени і майже завжди з моєю участю. У дядьків синів немає, а самі вони не дуже охочі до праці, як я вже казав. Коли будеш мати охоту, то приїдемо разом восени, тоді зможемо і полювати. Там, на краю естанції, є велика лагуна, де багато качок, та й іншої дичини чимало.
Ніби для ствердження його слів с під ніг коня Роберта пурхнула дика курка. Переляканий кінь шарпнувся і став дибки.