Роберто не випав з сідла, приник до коня, злився з ним в одну істоту і легко заспокоїв його.
— Ти справжній ґаучо, — захоплено вигукнув Петро.
— Пусте, — відповів Роберто та пустив коня галопом. Петро почвалав за ним.
Вернулись уже поночі, повечеряли та полягали спати, прирікаючи, що встануть удосвіта.
Петро дійсно прокинувся раненько, а Роберто так міцно спав, і таке безтурботно-спокійне було його обличчя, що Петрові шкода було його будити. Він одягнувся тихенько і пішов на долину, а тоді і з дому у подвір’я.
Там він, не дивлячись па ранню годину, зауважив таких, що прокинулися раніше від нього. Два робітники запрягали коней до брички, а дон Вісенте позирав на них господарським оком і давав розпорядження.
Побачивши Петра, він підійшов до нього.
— Раненько прокинулись. Та воно і краще, — похвалив він. — Ранок тут найліпша пора.
— Правда, — відповів Петро, вдихаючи чисте повітря.
— Так ви українець?
— Українець.
— І давно приїхали до нашого краю?
— Ще дитиною, батьки привезли мене, коли мені було два роки.
— То ж то я бачу, що ви балакаєте по-тутешньому, мов справжній кріожо. А тут у нас працює ваш земляк, так з ним важко порозумітись.
— Земляк? Справді? — зацікавився Петро. — Що саме він робить?
— Він куровод, доглядає наші кури. Як хочете його бачити, то підіть до курника, ось туди за комору. Він уже працює.
Петро пішов у показаному напрямкові і ще здалека почув, як хтось гукав українською мовою:
— Рудий, рудий, куди ти, скажений! А тебе, зозулястий, куди несе, такий, сякий, непарений!
Петро зайшов до курника і побачив високого худорлявого чоловіка, що мітлою заганяв курчат до клітки.
— Здоровенькі були, добродію, — привітав Петро.
— Невже земляк? Ото Господь радість післав.
— Кого це ви лаяли?
— Та курчат… тільки з ними й розмовляю, бо по-тутешньому ні бу, ні му.
Познайомились, розбалакались. Виявилось, що Андрій Науменко приїхав недавно з Франції, де прожив двадцять років та був там непогано улаштований. Працював в асекураційному товаристві, жінка давала лекції співу. Війна все перевернула. Вирішили шукати щастя за океаном.
— То ви тут з дружиною? — спитав Петро.
Науменко зніяковів.
— Так, тільки це, властиво, складна історія, — відповів він, ухиляючись.
Петро не допитувався. Тільки потім, зустрічаючись щоденно з Петром, під час побуту в «Санта-Кларі», та пізнавши його краще, розповів Науменко про свою родинну драму.
— Приїхали ми сливе без грошей. Шукали інтелігентної праці, але без мови та без фаху улаштуватись трудно.
— Коли б я був інженер або технік, а то урядовець! Кому потрібний урядовець п’ятдесяти років та ще без мови? Те саме з жінкою. Вона вчилася в Парижі, в консерваторії, гарно співає, але тут її ніхто не знає. Щоб знайти ангажмент чи учнів, треба мати знайомства. Час іде, а жити якось треба. Я був радий, коли знайшов цю працю. Сільське господарство моя давня мрія. Ще на Україні думав розводити курей у великому масштабі. Може тут надбаю досвіду та колись почну таки працювати для себе. Країна мені подобається, нагадує Україну степами, просторами, блакиттю неба... А жінка сільського життя не сподобала. Вона не визнає нічого, крім великого міста. Найнялась куховаркою. Родина, для якої вона працює, невелика, господарі молоді, розуміють її стан. І все ж таки трудно. Не можуть вони пояснювати всім, що їх служниця, властиво, сама пані, або садити її з собою за стіл. Не всі гості на це погодяться. Дочка моя... надзвичайна дівчина, самі колись побачите. Вона мене шанує і любить, але мати це мати. Тай куди б я її взяв? Хіба їй тут місце на естанції? Її життя тільки починається, їй треба його творити, а не гаяти час у селі.
Так оповідав Науменко Петрові, і він розумів його і співчував його горю.
3
Вже давно почався день, але в спальні Чічіти ще панував присмерк і сон. Вікна були завішені, всюди лежали у безладі спідниці, панчохи та інший жіночий одяг, на столі в’янула китиця квітів, що її недбало кинула з вечора Чічіта, а сама вона спочивала на ліжку. Скрегіт трамваїв, гудки авт, крик вуличних продавців, увесь той гомін міста, що вдирався до неї з вулиці, не турбував її.
Навіть Біжу не витримала. Залишила своє місце в ногах господині, зіскочила з ліжка та сіла на підлозі при голові Чічіти, не зводячи погляду з її обличчя, чекаючи, коли ж, нарешті, вона розплющить очі та покличе її.
Хтось задзвонив. Біжу наставила вуха. Чічіта здригнулась, але не прокинулась.
Дзвінок задзеленчав удруге. Чічіта підвелась, подумала спросоння: «Певно, якийсь ралунок», перевернулась на другий бік і накрила голову подушкою.