Дзвінок не замовкав. Біжу вибігла в передпокій та гавкала пронизливо. Довелося встати і підійти до дверей.
— Хто там? — сердито спитала Чічіта.
— Це я, Лолі. — Почула вона і відчинила.
Долі вскочила жвава, весела.
— Невже ти спала? Нечувана річ! — скрикнула вона, забуваючи, що й сама частенько спить до обіду. А в мене новини, новини... Зараз ми з тобою поїдемо фільмуватись.
— Як? Куди?
— До студії Aproc, у Мороні. Пам’ятаєш, я давно казала тобі, що роблю старання. Сьогодні мене повідомили, щоб я спішно приїжджала прямо в студію і привезла з собою ще одну елегантну фігурантку. Я зразу згадала про тебе...
Почались поспішні збори. Поки точилась вода до ванни, вибиралось відповідне убрання. З шафи вилітали сукні, черевики і різні капелюхи, з соломи, з мережива, з квіток.
Нарешті туалет було закінчено, і дівчата зібрались виходити.
— А Біжу? Може б забрати її з собою? — згадала Чічіта.
— Як же ми повеземо її в автобусі? Нехай іншим разом, коли нас хтось повезе автом.
Бідна Біжу даремно махала хвостиком. Навіть їсти їй не дали. Молоко вже прокисло, а нічого іншого не було.
***
— Я маю переконання, що ти зробиш кар’єру, — казала Лолі під час подорожі до студії. Ти гарна і дуже елегантно одягаєшся. Навіть Алонсо це ствердив.
— Який ще Алонсо?
— Дивіться на неї... Я ж тобі сто разів оповідала. Наш домовласник. Він бачив тебе, коли ти приходила до мене і закохався з першого погляду. Хіба ти його не пам’ятаєш?
— Той старий товстюк, що подібний до носорога.
— Він зовсім не такий старий та поганий. Навіть дуже імпозантний, та воно і не дивно при його міліонах.
— Вже й міліони?
А ти думаєш? Крім дому, де ми мешкаємо, він має ще 16 домів, декотрі по 10 поверхів. А фірма його, Алонсо і Прієто — імпортує найкращі шовки та вовни.
— Нехай собі імпортує, а ми вже приїхали, — скрикнула Чічіта.
Дійсно, автобус зупинився перед групою будинків, що блискотіли на сонці новими, дуже білими стінами, бо, видко було, вони виросли щойно, серед покищо малозабудованої околиці. Над широкою брамою півкругом висувався напис: «Кіностудія Aproc».
Дівчата увійшли до бюра студії, де гарненька секретарка записала їх прізвища та запропонувала пройти у подвір’я й почекати, поки покличуть. Там зібралось біля сотні чоловіків та жінок. Дехто сидів на лавках, дехто стояв.
Лолі почала допитуватись.
— Довго треба чекати?
— Як коли, часом і кілька годин пройде.
Чічіта пригадала собі, що не снідала, і почала шукати, де б щось попоїсти.
Кав’ярня студії містилась поблизу у гарному кіоску під очеретяним дахом, але крім черствих сандвічів та зимних напоїв там нічого не знайшлося. Треба було цим задовольнитись, бо до найближчого ресторану було щонайменше два кілометри.
Нарешті у подвір’ї з’явився чорнявий чоловік у кратчастому піджаку і став вибирати фігурантів. Покликав і наших дівчат і розпорядився:
Прошу пройти до сету нумер два.
Сет був частиною великої будови, що стояла у подвір’ї і була поділена на відділи — сети.
— Стіни тут глухі і товсті, щоб можна було фільмувати скрізь одночасно, — пояснив один фігурант — давній служака.
З’явився директор, нервовий, худорлявий, чимсь незадоволений. Він скерував частину фігурантів на підвищення, де стояли різні меблі, як у салоні, фотелі, столики, фортепіяно. Розмістив людей. Лолі і Чічіті запропонував сісти спереду.
— Я тобі казала, що нас визначать, — зашепотіла Лолі.
Почали налагоджувати освітлення. Великі рефлектори кидали сліпучі проміння то з одного, то з другого боку.
Директор метушився і кричав:
— Правіше, лівіше, поверніть середній рефлектор догори, догори, кажу, а не вбік.
Нарешті, вдовольнився і почав пояснювати:
— Ви знаходитесь у салоні пароплава і чекаєте на артиста, котрий буде грати для вас на фортепіяно. Розмовляти не треба, але сидіти муміями також не можна. Посміхайтесь, повертайте голову. Тільки поволі, камера дуже приспішує рухи. Увага, починаємо!
Камера затрескотіла і спинилась.
— Тепер входить артист! Поклич Орландо, — сказав директор помічникові.
— Я не знала, що він гратиме в кіно, — здивувалась Чічіта.
Підійшов ставний чоловік у білому смокінгу. Лице його було дуже розмальоване переважно цеглястою фарбою, і все ж таки всі пізнали популярного артиста.
Зафільмували чергову сцену. Вхід артиста, оплески, що ними його зустріли. Фортепіяно було без струн, з німими клавішами. Артист перебирав пальцями, надхненно дивився догори, а музика йшла з грамофонної платівки.