— О, моя матка, моя матка…
— Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.
— Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..
— Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…
— Слово гонору, Франек…
— Панове, якби я мав набої…
Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.
Хвалити бога, не помітили… А то б убили, роздерли обох. Треба швидше залишити це страшне місце, піти в рятівну темряву, в ніч.
— Стефо, — Юрко розтулив пальці, торкнувся до плеча дівчини. — Ходімо звідси, Стефо! Нам тут не можна… Чуєш?
Вона не відповідала, а тільки сіпала плечем, намагаючись скинути його руку.
— Я з тобою. Я тебе не кину, сховаю. Ходімо.
Ще постріли, і раптом хапаючий за серце тонкий пронизливий дитячий крик. Стефа зірвалася, але Юрко встиг схопити її за руку, зловив і другу, якою вона почала бити, дряпати його обличчя.
— Геть! Ненавиджу! Іди, пусти мене. Там мій братик… Пусти!
Дівчина звивалася, намагаючись вирватися, била його ногами, спробувала вкусити за руку, плече. Вона наче збожеволіла. Юрко зрозумів, що врешті-решт вона вирветься, втече. І загине. Тільки він один може врятувати її. Якщо можна притупати…
— Стефо, послухай, голубко… Ну, послухай же! Я піду з тобою. Тільки заспокойся. Чуєш?
— Не треба. Не хочу! Вони вб'ють тебе. Твій брат уб'є…
Стефа кидалася на всі боки, падала навколішки, намагаючись вирвати свої руки з хлопцевих.
— Я з тобою. Самої не пущу.
— Не треба. Не треба! Пусти!
— Підеш за мною… Чуєш? І тихо, Стефо. Благаю тебе.
— Пусти…
Юрко злегка відштовхнув її й першим побіг униз, на вогні. Він знав, на що зважився. Тільки чудо могло врятувати їх. Але хіба смерть Стефи не буде його смертю? В них одне серце… Якщо воно перестане битися, то для обох. Люди, весь світ був проти них, вони повинні були принести себе в жертву своїй любові й чужій спільній ненависті, ворожнечі.
Стефа бігла слідом. Юрко чув позаду шелестіння стерні під її ногами, поривчасте дихання, тихі схлипування. Він сповільнив біг і, коли дівчина порівнялася з ним, схопив її за руку. Стефа не пручалася. Вони бігли поруч, мовчки, освітлені зловісним полум'ям палаючих хат.
Ось і знайома дуплиста верба на леваді. Вони припали до її шорсткого стовбура, перевели подих. Не випускаючи руки дівчини, Юрко розглянувся навколо.
За вербою починався город — картоплиння припало до землі, а по ньому рядами тички, густо обвиті стеблами бобу, подібні на тонконогих жінок, що йдуть одна за одною, з головою закутавшись у подерті зелені покривала. Ряди тичок тягнуться майже до самої хати Стефиної бабусі; Маленька, тиха хатка наче присіла зі страху під своїм солом'яним дахом, освітлена вогнями недалекої пожежі.
Праворуч, де палали будівлі на кількох подвір'ях підряд, пролунало два постріли, а потім вигуки: «Ось він! Переймай! Бий, Іване!» Туди вулицею пробігло душ п'ять, за плотом майнули їх голови й плечі, дула карабінів. Юрко відчув, як тремтить Стефина рука.
— Я сам піду. Ти чекай тут.
— Ні, ні, — заплакала дівчина. — Бабуся тебе злякається… Ні, разом.
Тепер вона схопила Юрка за руку, стримувала його, тягла до себе.
— Тільки не плач. Тихо! Богом тебе благаю, Стефо.
Дівчина ковтнула сльози, слухняно кивнула головою. Юрко обхопив її голову долонями, поцілував у скроню.
— Ходімо… Не. відставай, пригинайся.
Тримаючись за руки, вони побігли до найближчої тички, причаїлись біля неї, наче бавились у піжмурки. Так перебігали від тички до тички. І ось вони біля хліва. Юрко визирнув з-за рогу й побачив, що двері в хаті відчинені. Треба було чекати найжахливішого. Але, може, бабуся з онуком устигли втекти, сховатися? Стефа штовхала його в спину, квапила. Хай буде що буде… Вперед!
Юрко перший ускочив у сінці й зупинився, охоплений жахом. Другі двері теж були відчинені, й за порогом на підлозі щось лежало…
— А-а-а! — дико закричала Стефа, раніше від Юрка здогадавшись, що лежить перед ними.
Хлопець затиснув їй рота долонею, втягнув у хату. Маленькі віконця пропускали рожевувате тремтяче світло. Юрко озирався на всі боки, готуючись побачити найстрашніше. Ліжко із зім'ятою постіллю, порожня широка лава біля стіни, на столі миска з печеною картоплею, окраєць хліба. Маленька, сухенька жінка з сивими кісками з-під білої хустки, що зсунулась на потилицю, лежала долілиць біля порога в темній, з відблисками, калюжі. Сама! В її правій руці був затиснутий ніж, звичайний селянський саморобний ніж, яким ріжуть хліб і чистять картоплю. З ним Стефина бабуся безстрашно кинулась назустріч ворогам і була вбита кулею. Де ж хлопчик?