Юрко нічого не сказав їй, не побажав щасливої дороги, він тільки глянув на неї, коли навантажена домашнім добром підвода виїжджала з воріт на вулицю. Стефа подивилась йому в вічі тоскно, розуміюче. «Ти прийдеш?» — запитав він беззвучно, самими лише губами. Дівчина спалахнула, відповіла легким квапливим кивком і, закусивши губу, нахилила голову.
Через три дні Стефа прийшла до тітки в Підгайчики. Тут не було нічого дивного. Як-не-як, тітка Марта була рідною сестрою її батька. Але Юрко знав — Стефа прийшла, щоб побачити його. Він пішов у поле, заліг у ячмені й чекав, поки вона не з'явилася на стежці, що вела в Бялопілля.
Так почалось їх раннє, чисте, тривожне кохання. Аби лише побачити, постояти хвилину поруч, усміхнутись одне одному, спитати: «Ти прийдеш? Коли? Я чекатиму, я зустріну…» І подивитись услід, провести поглядом, помахати рукою.
Зима перервала зустрічі. Лише раз прийшла Стефа до тітки, принесла сумну звістку — померла мама. Юрко довідався про це, коли дівчина, так і не побачивши його, вже пішла з села. Він наздогнав її біля хреста. Стояли, а сніг замітав дорогу, і Стефа плакала, він утішав її, як міг, грів у своїх долонях її змерзлі пальці.
Під весну помер дід. Лишилася Стефа з бабусею й братиком.
Тепер у Стефи всієї родини — Славко. Вона поклялась перед смертю матері, що не залишить його, виростить, виведе в люди…
… Юрко обережно постукав у темне вікно.
— Хто там? — майже відразу ж почувся зляканий неприязний голос за шибками.
— Відчиніть, вуйку…
Господар прочинив двері, загороджуючи собою прохід. Приглянувся, мовчки пропустив.
Увійшли в темну хату. Тітка Марта впізнала Стефу, хлопчика, кинулась до них від ліжка, заголосила.
— Ой, лишенько моє, сирітки, бідні ваші голівоньки…
— Тихо мені! — півголосом, сердито цитьнув на неї чоловік. — Хочеш, щоб усе село чуло?
У Юрка від цього недоброго голосу защеміло серце. Він знав, що Василь Гнатишин людина сувора, тверда і не любить їх, братів Карабашів. З Петром у нього давня прихована ворожнеча. Але ж він не за себе просити прийшов.
— Вуйку, я привів… — Він опустив на підлогу вузол. — Хоч на деякий час візьміть…
Недобра мовчанка у відповідь. Марта принишкла, чекаючи, що скаже чоловік. Його слово для неї закон. Так у них заведено.
— Невже відмовите? Ви ж знаєте, що сталося. Їм нікуди дітись.
— А ти подумав, хлопче, що в мене в самого діти?
— Ніхто, жодна жива душа не знатиме. Вони ж вам не чужі.
— Тепер такий час, що нема своїх і чужих. Є українці й поляки.
— Є люди, вуйку, совість людська.
— Совість! — сердито огризнувся Гнатишин. — Яка тепер совість? Ти панові бухгалтеру скажи… Він чию дочку вбив? Свою чи чужу? І то людина не такий простий хлоп, як я, а вчений у гімназіях, на курсах, обчитаний.
— Йой, що ти кажеш, Василю, — заголосила тітка Марта.
— Тихо! — обернувся до неї чоловік. — А то заткну горлянку, навік замовкнеш, дурна бабо, безголова. А ти, Юрку, не туди прийшов. Я з поляками дружби не мав, не маю і жодною політикою не займаюся. Як усі, так і я.
— До чого тут політика… — докірливо сказав Юрко.
— Тобі краще знати, до чого. Ти в школах учився, тебе до Києва совіти посилали.
— На одну ніч візьміть. Вони ж рідня вам.
— У мене рідні між поляками нема! — відтяв Гнатишин.
— Йой, сирітки мої бідні, — заплакала Марта, ламаючи руки.
— Замовкни, дурна!
— Серця ви не маєте, вуйку… — сказав Юрко, розлючуючись.
— Слухай, ти, Юрку, тремтячи від злості, відповів Гнатишин. — Не в мене серця шукай… Забирай їх і йди з моєї хати. А то я… Мовчати не буду.
Юрко стояв зціпивши зуби. Чого він прийшов у цю хату? Гнатишин падлюка й боягуз. Він може зрадити. Через свою злість, боягузливість.
— Ви будете мовчати, вуйку, — сказав він з погрозою. — Так вам буде ліпше…
— Ти мене лякаєш? — скипів Гнатишин. — Щеня! Та я першому Петрові вашому скажу, якого він братика має.
Юрко був готовий зірвати з плеча рушницю й випустити обидва заряди в цю ненависну йому людину.
— Вуйку, ви ще не знаєте мене, — хлопець задихався від гніву. — Ми підемо… Чуєте? Тільки святим богом присягаю, ви будете мовчати, як той камінь, що стоїть у вас на воротях. Коли язиком ляпнете — спалю хату і весь двір спалю. Повірте мені… З могили встану, а віддячу як слід, повною мірою. Так, щоб ви знали й навіть уві сні пам'ятали… На цьому прощавайте.
— Іди. по-доброму, — глухо відгукнувся Гнатишин.
— Хоч Славка залиш, Василю, — почала благати Марта. — Він же українець, ні в чому не винен…