— Ти будеш різати ногу?
— З-зроблю надрізи. П-присиплю попелом і п-перев’яжу. Іншого виходу нема. Попіл не ліки, але він стерильний, у ньому немає мікробів.
— Ти лікар?
— Ні.
— А звідки ж усе знаєш?
— Лежав у військових госпіталях, б-бачив. Медичні підручники читав на дозвіллі, б-був присутнім на операціях, перев’язки допомагав сестрам робити. Я, бачиш, Пантелеймоне, хлопець дуже, грамотний, допитливий і швидко все збагнути можу. З к-колишніх вундеркіндів!.. Ось тому й стараюся зберегти своє дорогоцінне життя.
Останні слова Ігор промовив з гіркою іронічною посмішкою, і в його карих стомлених очах заблищали сльози.
Пантелеймон немов зачарований дивився на нього.
— Н-недобре, Пантелеймоне, коли людина надто вже чіпляється за життя, — з тією ж, зверненою до самого себе іронією, продовжував Ігор. — Дуже н-недобре. А я все чіплявся. І раптом — стоп! Сам не знаю, як у мене в-вийшло… Просто вогнем мене обпекло, коли той с-сучий син почав говорити про радянських людей. Фашист. Справжній! Це моє щастя, що я не витримав. Найцінніше у мене. Нехай помру, але катом не був. Вигадав, садист!.. За німецьким взірцем працює. Жаль, що не я його поклав, хтось інший н-нагодився.
Ігор витер рукавом мундира сльози. Хвилювання, що охопило його, погасло. Він узяв гвинтівку, відкрив затвор. Жовто заблищала латунна оболонка загнаного в ствол набою. Це був останній з тієї обойми, яку він одержав від сотенного. Єдиний.
Пантелеймон з неприхованою огидою поглянув на гвинтівку, наче вона була живою, жорстокою й підступною істотою, і задумався. На його обличчі застигла скорботна, всепрощаюча посмішка.
Картоплю їли мовчки. Кожний з них узяв по чотири штуки, решту відсунули набік і накрили листям, щоб не дражнила. Запас. Закусили яблуками.
Ігор приліг, простягнув поранену ногу. Так він лежав обличчям до землі добру годину. Пантелеймон сидів, підібгавши під себе ноги, очі в нього злипалися, голова раз у раз падала на груди. Він здригався, тряс головою, злякано прислухався й знову починав дрімати.
Раптом Ігор підвівся.
— Давай п-помиємо руки й почнемо. Ти будеш у мене асистентом.
— Що?
— Будеш д-допомагати. Не б-бійся — різати буду я сам. Допомагатимеш бинтами перев’язати.
Через кілька хвилин усе було готове до операції. Ігор стягнув холошу з пораненої ноги, присів поруч з купкою дрібного охололого попелу, на якому лежали зв’язані, згорнуті бинти, обережно взяв пальцями уламок леза. Ігор був блідий.
— Ну що ж, п-почнемо… Боже, благослови на подвиг.
Пантелеймон, який не зводив очей з Ігоря, просіяв обличчям.
— Згадав! — радісно вигукнув він. — Все ж таки згадав бога, спасителя нашого!
Ігор не звернув уваги на слова Пантелеймона, здається, він і не чув їх. Закусивши губу, дивився на кінчик леза, затиснутий між пальцями, й, очевидно, вирішував, чи на достатню глибину будуть зроблені надрізи.
— Облиш!.. — з великим хвилюванням простягнув до нього руки Пантелеймон. — Не треба, Ігоре! Краще помолись. Бог почує твою молитву. Від усього серця тільки… з твердою вірою. Забудь усе. Пам’ятай лише бога, отця нашого, спасителя.
Це було так несподівано, що Ігор у першу мить розгубився.
— Т-ти що? Що з тобою? — запитав він, злякано дивлячись на Пантелеймона.
— Молись, Ігоре, — поспішно й нестямно продовжував баптист. — Бог почує, сотворить чудо, відведе своєю рукою смерть. Правду кажу тобі, брате мій. Усім серцем і душею звернися до спасителя. Силою і твердою вірою твоєю.
По натхненному, розчервонілому обличчю Пантелеймона текли сльози радості й зворушення, простягнуті руки тремтіли.
Ігор зніяковів. Тільки тепер він здогадався, що його товариш по нещастю душевнохвора людина. Люди з ненормальною психікою завжди викликали в Ігоря тривожне, майже панічне почуття, немовби в природі існували мікроби божевілля, і він боявся заразитися ними.
— Віра врятує тебе. Бог милостивий…
— П-почекай… — поспішно промовив Ігор. — Заспокойся, Пантелеймоне. Я згідний: бог милостивий. Але ж сказано — путі господні неісповідимі.
— Істинно кажу — неісповідимі, — зрадів баптист, почувши з уст юнака слова священного писання. — Істинно…
— Н-ну й маєш! — посміхнувся Ігор. — А раз неісповідимі, то звідки ти знаєш, що не с-сам бог вклав мені в руки оцей скальпель?
Пантелеймон жалісно зморщив обличчя, закліпав очима. Для нього не існувало логіки чи іронії, і все ж запитання Ігоря скерувало його думку в інший напрямок. Він намагався щось зрозуміти, знайти відповідь, але так і не зміг, тільки, дурнувато. Й радісно посміхаючись, похитає головою.