— Ігор, бог сотворив чудо на твоїх очах, щоб ти пройнявся світлом господнім, зяяв пелену з очей своїх, повірив у нього. Я молився, і він дарував нам життя. А скільки разів віра рятувала мене! Татарин, той нехрист, з самого початку біля ями хотів задушити мене. Бог відвів його руку. Я знав, я бачив.
— П-почекай, почекай, — поцікавився Ігор. — Яка яма? Ти не поспішай, давай усі свої чудеса по черзі.
— Була яма… — в очах Пантелеймона блимнув переляк, і на мить його обличчя стало розумним. Він проковтнув слину, зіщулився, недовірливо поглядаючи на Ігоря, ніби чекав від нього якоїсь каверзи. — Не скажу, де. Павликові було навіяно від бога — хоч на вогні горіти, хоч смертну муку прийняти, а повинні ми мовчати про ту яму. Розповів він мені, Павлик, про господнє навіяння…
Ігор дав Пантелеймонові виговоритися. В розповіді баптиста втеча з табору й усі дальші події втратили реальність і виглядали чудесним і незбагненним проявом божественної волі.
— І тоді бог послав нам старця, щоб втамував він голод наш. Старець поворушив у порожньому вогнищі паличкою і — повіриш? — де й узялась у вогнищі тому печена картопля. Багато! Наїлися досхочу. І взув нас старий, і сказав своїй жінці, щоб відвезла нас. Серед білого дня везла вона нас на возі, не криючись, бо людям не дано було нас уздріти — дивились і не бачили.
Загалом, вийшло щось на зразок «житія» святого Пантелеймона.
Ігор спочатку слухав уважно, з цікавістю, а потім нудно стало, й він, насупившись, почав розглядати рану.
— Все ясно й з-зрозуміло, — сказав він, коли Пантелеймон закінчив оповідати. — Раз така справа, с-спе-речатися не будемо. Іди-но сюди. Ближче. Нахилися над ногою і слухай.
Ігор почав натискати пальцем на опухлі місця.
— Н-нічого не чуєш? Не хрускає?
— Ні.
— Що робити? З-здаєтьоя, я рано почав панікувати. При газовій гангрені, коли натискаєш пальцем на опух, п-появляється слабкий хрусткий звук. Давай-но, Пантелеймоне, відкладемо операцію назавтра. Га? Н-не будемо гарячкувати. Як ти гадаєш?
— А я тобі що казав? На все божа воля.
— П-правильно. А путі господні неісповідимі… Тут у нас з тобою розходжень нема й не може бути. Отже, сеанс польової батальної хірургії відкладається до більш точного діагнозу.
Наступного дня Ігор переконався, що опух навколо рани не тільки не збільшився, а навіть ніби стух. Пантелеймона знову охопило величезне збудження. Він тріумфував.
— Дійшла моя молитва до бога. Я ж уночі молився за тебе, Ігоре. Ти спав, а я молився.
— Отже, ще одне ч-чудо?
— А що ж? Ти ж ногу хотів різати. І тепер не віриш?
Ігор глянув на нього веселими очима.
— Ану лишень поворуши в попелі палицею… Покопирсай, покопирсай.
— Навіщо?
— Як — навіщо? Може, там картоплі печеної більше стало. Старець уночі приходив і підкинув нам на прожиток…
Пантелеймон зітхнув, пильно, з забобонним страхом подивився на Ігоря й, відкривши рота, придуркувато засміявся, зрозумівши, що той пожартував.
— Що, не п-приходив божий старець? А було б зовсім непогано, коли б він п-підкинув нам хоча б відро картоплі. Знаєш, дядечку, ти весела людина, з тобою нудьгувати не будеш. Як же ти в полон п-потрапив?
— Як?.. Підняв руки, німець ударив, вибив зуби, й повели мене.
— Це теж за чудо треба вважати?
— Аякже! Скільки людей навколо мене було побито, а я, вважай, один в окопі уцілів. Кулемет був поруч, почав косити німців, а в нього снарядом я-а-к трахне!
— А ти с-стріляв? Убив хоча б одного німця?
— Навіщо? Нам не можна людей убивати. Сказано — не убий. Стріляти — стріляв, бо сержант примушував. Тільки я так собі, бахкав куди попало.
Немовби приймаючи доводи Пантелеймона серйозно, Ігор ствердно кивав головою.
— А що? — продовжував баптист. — Коли б усі люди дотримувалися божої заповіді й не вбивали, то війни не було б.
Ігор зняв з себе ремінь і показав на пряжку.
— Знаєш, що тут по-німецькому написано? «З нами бог». У кожного фашистського солдата така пряжка. І вбивають. З божою д-допомогою. З-зрозумів?
— Не говори так, не хули бога. Вони, німці, не справжньої віри, вони ідолопоклонники. На рукотворні образи моляться.
На цьому їх релігійний диспут закінчився. Ігор давно вже зрозумів, що баптист лише завдяки якійсь безглуздій випадковості опинився серед радянських військовополонених, які втекли з табору. І хоч він тільки заважав їм, утруднював шлях до своїх, вони не кинули його. Жаліли? Напевно, ні. Вони були бійцями, їм не до жалості. Просто не могли повести себе інакше: справжня людина залишається людиною за будь-яких умов. Це найвища проба. Але яка жорстока доля у своєму сліпому виборі: ті двоє загинули, а нікому не потрібна людина, яка не зуміє й не захоче помститися за товаришів, залишається цілою й неушкодженого. Каже, не убий…