«Не зачіпайте! — кричав чепурненький німецький офіцер з прибулого підкріплення. — Нехай ідуть у полон з усіма орденами».
Пам’ять нещадна. В Ігоря була чудова пам’ять. Він чув голоси товаришів.
«Не здавайтеся, хлопці! Полон гірше смерті, гірше смерті!..» — це кричить у бліндажі поранений заступник політрука Бондаренко.
«Не десантники ми, а г… на паличці!» — каже сержант Васильєв. Ігор іде поруч у колоні полонених з розбитим до крові обличчям, з однією уцілілою медаллю «За відвагу» на гімнастерці. — «Хлопці, краще здохнути з голоду, в сортирі втопитися, а тільки не це», — Довгих апелює до їх совісті — почалось вербування в РВА. І палкий шепіт лукавого одесита Сергія.
«Ігоре, не будь дурнем. Табір — вірна смерть. Батьківщині потрібні не мерці, а солдати. Одержимо зброю, переб’ємо власовських офіцерів і — до своїх. Зрозумів? Треба шариками ворушити!» Він був хитрий, отой Сергій-одесит, але його перехитрували.
«Путі господні…» Хто виголосив ці слова, Ігор не зрозумів. Він уже спав.
Власовці, які напідпитку з’явилися в ту ніч до Василя Коморки, не знали, що в його клуні переховуються чужі. Вони приїхали до хутора потай від свого начальства й зовсім не з метою розшуку радянських військовополонених, які втекли. Це були відчайдушні карні злочинці з батальйону РВА, що вже два дні перебував на постої в сусідньому селі Добросани. Навів їх на баптиста місцевий сільський злодій — карні злочинці швидко впізнають один одного й знаходять спільну мову. Грабувати в селі на виду в начальства було небезпечно. Експедиція на хутір обіцяла бути багатою на здобич — місцевий колега запевняв, що у Василя Коморки, якщо його гарненько потрусити, знайдуться не тільки хороші речі, продукти, а й тверді долари, червінці царської чеканки. Вирішено було здійснити грабунок під виглядом обшуку. Ніч випала якнайкраща — темрява, гроза.
Троє солдатів вдерлося до хати.
— Слухай, господарю, нам відомо, що ти переховуєш партизанів. Кажи правду! Ти — баптист, бог тебе покарає, якщо збрешеш. Однаково ми перевернемо твою господу догори дном і знайдемо.
Василь Коморка не був негідником, він був боягузом. До того ж вирішив, що хтось доніс на нього, й відмовлятися марно.
Признання господаря, що в його клуні ночує два невідомих йому мандрівники, викликало у власовців замішання, однак вони швидко зміркували, що арешт підозрілих осіб буде добрим приводом для «реквізиції». Що б вони не відібрали в баптиста, той навіть і не подумає скаржитись.
— У них є зброя?
— Що ви! Це нещасні, голодні люди.
— Знаємо тих нещасних та голодних… Ходімо. Гляди — тихо! Сполохаєш — голову відірвемо й хату спалимо. Викличеш їх і скажеш, що до сусідів поліцаї приїхали, обшук роблять. Мовляв, треба тікати.
Ігор прокинувся з тим же почуттям гіркого, непоправного лиха, яке мучило його перед сном. На подвір’ї гавкав собака. Хтось тихо заспокоював його. Дзенькнуло кільце на дроті’, й гавкання стало глухішим. Очевидно, собаку десь зачинили.
На подвір’ї були чужі люди… Ігор розбудив Пантелеймона.
— З-за нами п-прийшли… Чуєш? Т-треба тікати. Поповзли. За мною.
— Що ти? Брат Василь… Бог з тобою!..
— З-за мною, Пантелеймоне, якщо хочеш жити.
Почувся звук засува, якого відкривали. Ігор уже був у кутку біля стіни. З того боку, під стіною внизу, лежала гвинтівка. Він намацав лату, до якої були прив’язані нижні снопи солом’яної покрівлі, підпер її плечем і відірвав один кінець від крокви.
— П-паятелеймоне, до мене!
Заскрипіли двері, Ігор завмер.
— Брате! Брате Пантелеймоне! — плаксивим голосом покликав господар.
— Чого тобі, брате Василю?
— Іди сюди. Швидше. Приятеля буди.
— Ігоре, де ти?
Собака продовжував гавкати, чути було, як він дряпає лапами двері. Господар був не сам…
Ігор наліг на лату, підняв прасло солом’яної покрівлі, перехилився через дилі й скочив униз. Він забив поранену ногу й звалився на бік; на щастя, пальці відразу ж намацали ложе гвинтівки.