Маркові вже доводилось виконувати подібні доручення шефа, але цього разу він не повірив своїм вухам.
— Ту панну? — запитав він здивовано.
— Ту саму. Вона повинна загинути відразу ж, як тільки ти побачиш її.
Марко зрозумів, що він почув усе добре, й почав роздумувати вголос.
— Мабуть, найкраще куля… Випадковий постріл. Так інколи буває… Як ви гадаєте?
— Мене не цікавить, як це станеться. Не мені вчити… Годиться все: куля, ніж, сокира… Я вимагаю одного: вона повинна вмерти відразу, не встигнувши вимовити жодного слова. Зрозумів? Щоб і рота не встигла відкрити.
— То найлегша смерть, коли відразу, — погодився Марко. — Людина не мучиться.
— Врахуй, вона з тих, хто воскресає.
— Про це не може бути й мови, — показав у посмішці жовті, прокурені зуби Марко. — У мене ще ніхто не воскрес.
— Якщо буде необхідність, скажеш Вепрові, чий наказ виконав. Повертатися будеш через полустанок Діл?
— Так. Як завжди.
— Можливо, там буде чекати тебе Вихор. Допоможеш йому в одній справі. Він скаже… Можеш іти.
Вихор прийшов тільки вранці. Це була невисока, мускуляста людина з припухлим, застиглим обличчям і неспокійними злодійкуватими очицями.
— Якщо ти не будеш з’являтися вчасно… — почав Хауссер, зачиняючи двері.
— Пане раднику, це ж — уперше, — поспішно прошепотів Вихор.
— Друге запізнення буде останнім. Ти й так висиш на волосинці.
Хауссер невдоволено пройшовся по кімнаті. Вихор, винувато кліпаючи повіками, слідкував за кожним рухом шефа.
— Я двічі рятував тебе, Вихоре, а тепер… Не знаю, чи пощастить мені. Звідки Маркові стало відомо, що ти брав золото в євреїв?
— Падлюка… — сердито процідив крізь зуби Вихор, і очі його застигли, розлючено втупившись в одну точку.
— Марко знає ще дещо… Мабуть, ти розпатякався перед ним сп’яну?
— Пане раднику, то підла людина, — часто дихаючи, сказав Вихор, — Йому й на стілечки не можна довіряти. Підла, завидюща людина…
— Ти сам рекомендував його мені… Що тепер робити? Він подав на тебе донос у гестапо й, можливо, вже щось наговорив на тебе Вепрові. В гестапо я постараюся залагодити цю справу, а Вепр… Не знаю. Вепр може злякатися. Він не любить, коли його люди патякають. І я його розумію.
На лобі у Вихора здулася жила, він м’яв у пальцях кашкета.
— Так, твій друг Марко може напаскудити нам усім.
— Я його вб’ю, собаку.
— Не кричи.
— Слово честі!
Хауссер сів верхи на крісло, замислився, сердито ворушачи товстими губами.
— Добре, Вихор, — сказав він рішуче. — Я тебе ціную й постараюся виручити ще раз. Ти маєш рацію — з Марком доведеться попрощатися. Небезпечна людина. Сьогодні ж поїдеш поїздом на Братин. Зійдеш на роз’їзді Діл. Чекай там Марка. Скажеш, що є справа, й поведеш його до лісу… Тільки так — щоб ніяких слідів…
— Я вже зроблю, — зрадів Вихор, — Не турбуйтеся, пане раднику. Мені не вперше, зроблю чисто.
Вихор вийшов.
Хауссер замкнув двері на ключ і, діставши клясер і пінцет, сів за стіл. Ну ось, здається, зроблено все, що можна було зробити. Шукайте Єву, шукайте того, хто її знищив… Радник розкрив клясер. Марки, миле серцю заняття. Марки завжди заспокоювали його.
Довбня проклинав свою долю. Починаючи з того нещасливого дня, коли Вепр надумав розстрілювати совітів, одне лихо за одним безперервно падало на його голову. Не встигли поховати своїх, як стало відомо, що хтось напав уночі на районну ес-бе й перебив усю команду Місяця. Радянські партизани діяли, мабуть. Пані наказала озброїти сотню. І це було, на думку Довбні, цілком правильно, тому що могли напасти й на сотню.
Потім прибігли люди з Горяничів: допоможіть, приїхали німці, поліцаї, забирають хліб, худобу, ловлять хлопців і дівчат. Пані пішла до Вепра. Як уже вона там розмовляла з ним, непритомним, невідомо, а наказала влаштувати засідку, німців перебити, хліб і худобу повернути селянам, нехай кожний забирає своє. Теж правильно.
З засідкою вийшло не зовсім добре, тому що якийсь дурень не стримався, вистрілив без команди, й німці сполошилися раніше, ніж треба було. Почалася така стрілянина, як на фронті. Все ж обоз відбили, німців перестріляли, а декількох поліцаїв узяли в полон. Ті, кого гнали на роботу до Німеччини, розбіглися хто куди. А в сотні — троє вбитих та чоловік дванадцять поранених. От і радій! Щоб не було вже зовсім прикро, хлопці завернули до себе п’ять підвід з пшеницею й десять голів худоби як трофеї. Ну, а як же! Адже хлопці кров проливали.