— Припустімо…
— Його німці повісили нещодавно.
— Все могло статися. Чому ти запитуєш про Ясного?
Тарас зам’явся, обачно озираючись на всі боки.
— Степан і Юрко — рідні брати Ясного.
Пошукайло не повірив його важко було чим-небудь здивувати, але… брати Ясного в партизанському загоні? Тут було чому здивуватися.
— Не переплутав? Рідні брати?
— Точно. Я знав, що ви будете… Взагалі, вам це не сподобається. Тільки я ручуся за них головою. Це вірні хлопці.
— Не поспішай ручитися… Де їх підчепив? Оксана про них знає?
— Звичайно.
— Чому вона не згадала про них у записці?
— Вана поставила перед ними умову — розгромити ес-бе. Ми вночі напали й перебили. Тільки один утік. Забрали документи. Можете перевірити — документи в Степана.
Командир загону розгорнув карту.
— Покажи, де залишилась. Оксана.
Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.
— Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.
— Ти був там?
— Авжеж! Цілий місяць там припухав.
— Що там сталося чотири-п’ять днів тому?
— Звідки ви знаєте? — здивувався Тарас.
— Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?
— Хотіли розстріляти.
— Скільки чоловік утекло?
— Двоє.
— Хто?
— Один військовополонений, а другий — начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.
— Пізнаєш його?
— Повинен пізнати. Він у вас?
Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.
— Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?
— Як за себе самого.
— Ходімо, подивимося на твоїх братів.
Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.
Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.
Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.
— Так… — лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.
— Що, Веніаміне Львовичу? — тихо запитав Пошукайло.
Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.
— І нічого не можна?
— Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.
Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.
— Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.
— Заспокойте її, — роздратовано промовив лікар. — Відведіть звідси.
Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.
— Візьми себе в руки, Стефо.
— Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.
Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:
— Хто вона йому? Сестра?
— Тут інша справа, братику. Любов…
— Ти бач, — здивувався партизан. — Дуже побивається, одначе.
— Його може врятувати тільки переливання крові, — сказав лікар, звертаючись до командира загону. — Але…
— Лікарю, — кинувся до нього Степан. — Я дам кров.
— Я теж можу дати, — стрепенувся Тарас.
— Ви знаєте, яка у вас група?
— У мене друга, — відповів Тарас.
— Я його брат, у нас одна кров.
Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.
— Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.
Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.
— Веніаміне Львовичу, я дам кров.
— Група?
— Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.
— Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…
— Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.