Вважалося, що здійснити втечу з табору в Квітчанах неможливо. Так, у кожному разі, вважав комендант оберштурмфюрер Еріх Шнейдер, прозваний ув’язненими «Білявою Бестією». Він мав підставу дотримуватись такої думки — всі спроби полонених вирватись на волю закінчувались невдачею. Були випадки, коли хтось із полонених знаходив лазівку й зникав, але не минало й доби, як утікачів, мертвих чи живих, повертали до табору. Мертвих — щоб виставити трупи для загального огляду, живих — щоб скарати на очах їх товаришів. Схоже було, що Білява Бестія радів з кожного такого випадку, який давав йому можливість улаштовувати ефектне, страхітливе видовище. Не виключено навіть, що кілька втеч оберштурмфюрер спровокував навмисне, щоб закріпити в свідомості ув’язнених думку про цілковиту безнадійність таких спроб. З цією метою він при кожній нагоді повторював свій улюблений вираз: «Із мого табору можна втекти лише на той світ».
Військовополонений лейтенант Колесник дотримувався дещо іншої думки. Він вважав, що в принципі втекти можна з кожного табору, але з табору в Квітчанах важче, ніж з будь-якого іншого. Ні, він не виключав такої можливості повністю. Вся справа, вважав він, полягала в тому, як придумано, підготовлено втечу, і в тому, наскільки ласкаво поставиться до втікачів його величність Випадок, інакше кажучи, як складуться дальші обставини втечі, яких ніхто не може передбачити.
Тому несподівана нічна розмова хоч і здивувала, вразила його, та все ж не здалася позбавленою тверезого глузду.
Павло Колесник вийшов із смердючої від хлорки вбиральні, жадібно вдихнув свіже нічне повітря. Глянув на небо — ті самі зорі, що й над рідною Полтавщиною. Хоч цього не відібрали… Назустріч йому від найближчого бараку, налягаючи на праву ногу, йшов в’язень з великою непокритою лисою головою. Колесник упізнав його. В таборі багато хто з в’язнів мав прізвиська. Цього нагородили двома — Башка, Сократ…
Башка зупинився перед Колесником і, дивлячись йому в вічі, звичайним глухуватим рівним голосом сказав, наче йшлося про гудзик чи шматочок паперу для цигарки:
— Є пропозиція, Павле. Припустімо, втеча… Візьмешся?
Колесник відповів таким зляканим, пронизливим поглядом, що Башка аж збентежився.
— Ні, я не збожеволів, — квапливо і з якоюсь досадою промовив він. — Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?
Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.
Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.
— Тут треба добре подумати. — Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. — Я повинен знати…
— Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу — забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!
Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне — Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.
— Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?
Останні слова Башка промовив уже відходячи.
Що за людина? Прізвище — Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи — оце й усе, що знав про нього Колесник.
Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол — чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,