Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він — молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма — Сократ…
І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.
Він поринув у тривожно-щасливий сон.
Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання — на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур — вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…
— Документи! Гей, ги!
Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним — німець.
— Чуєш? Документи.
Попався. Все… Головне — німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?
Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах — личка єфрейтора.
— Злодій? — пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.
— Який там я злодій, пане поліціянте? — квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. — Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. — Він скривився, наче збираючись заплакати. — Помру, видно, в дорозі…
Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами — «Полтава»..
Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.
— Підеш з нами, — сказав поліцай. — Речі маєш?
— Які в мене речі…
— Давай!
Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? — тоскно думав Тарас, — Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і — хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили — підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».
Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.
Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.
— Вилазь!
— Йой! Та це ж мій онук! — залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. — Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!