— Вилазь! Чуєш?
З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.
— Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.
Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? — запитував себе Тарас, — Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, — дружина, наречена, сестра?»
Крем’язень, очевидно, відчув, що Тарас спостерігає за ним. Очі їх зустрілися. «Що можна зробити?» — запитав Тарас поглядом. Хлопець сердито глянув на товариша по нещастю, очевидно, зважуючи, чи слід йому розраховувати на можливу допомогу цього низькорослого, охлялого на в’язничних харчах кримінальника, і з тим самим неприязним виразом на обличчі ледь помітно кивнув головою: «Гаразд. Побачимо. Будь на сторожі».
Поліцай знайшов ще одного підлітка, що сховався під лавою. Тепер затриманих було семеро. Рухатися продовжували ланцюжком — поліцай попереду, позаду цибатий єфрейтор. Німець був озброєний пістолетом, що висів у нього на кобурі спереду, біля лівого бедра. Як зміркував Тарас, перевірка документів проводилась двома чи трьома патрулями одночасно в кількох вагонах. Це була звичайна облава на тих, хто зумів уникнути мобілізації на роботу до Німеччини.
Їх вели до сусіднього вагона. Тарас давно помітив одну з особливостей допотопних вагонів, з яких складався поїзд. У них не було звичайних тамбурів, натомість по обидва боки, проти кожної пари лавок, були схожі на дверцята карети двері, що відчинялися не досередини, а назовні. Знадвору, теж по обидва боки вагона, по всій довжині його, тяглися підніжки. На станціях пасажири могли входити й виходити з вагона через будь-які двері. В думці Тарас уже не раз примірявся до цих дверцят і навіть уявляв себе на підніжку. Проте він розумів, що далі все буде рівнозначне самогубству. Стрибати на ходу поїзда в темряву не можна. Та й не встигнеш — дістанеш кулю в спину раніше, ніж устигнеш відчинити дверцята. Біда…
Дійшовши до кінця вагона, поліцай озирнувся, скомандував:
— По одному, за мною!
Він розштовхав людей, що стояли на площадці, відчинив двері, які вели до проходу. Там над зчепом і буферами лежали два щитки, обгороджені тоненькими залізними поруччями.
— Олю, обережно… — сказав крем’язень дівчині, й, ніби оберігаючи її, штовхнув Тараса в бік.
Це була, без сумніву, частина якогось задуманого маневру. Хлопець у френчі працював ліктем і плечем, відтаскаючи сусіда вправо, до останніх бічних дверцят. Тарас скоса кинув на нього запитливий погляд. Крем’язень суворо насупив брови, підніс до грудей руку із стиснутим кулаком, зробив рух, наче він натискає ручку дверей, і різко нахилив голову. Тепер усе було зрозуміло — він наказував Тарасові відчинити бічні двері й відразу ж присісти, якомога нижче. Часу для роздумів не було. Тарас зіщулився, наче йому за комір кинули шматочок льоду. Він чекав ще одного знака.
Єфрейтор дістав з кобури пістолет. Можливо, він відчув щось підозріле. Тепер він тримав пістолет у правій руці і ліхтарик у лівій. В проході чулися полохливі вигуки та ойкання дівчат, що пробиралися по хисткому містку. Крем’язень натиснув на них, наче хотів проштовхнути вперед, і відкинувся назад, навалюючись на гітлерівця.
— Но, но! — гукнув єфрейтор, підіймаючи вище руку з пістолетом. — Дафай, дафай!
Хлопець у френчі, не оглядаючись, подався назад, паче кінь, що запручався, чогось злякавшись. Гітлерівець ударив його рукояткою пістолета в плече й обома кулаками з силою штовхнув у спину. Вони обидва подалися вперед. Тарас опинився збоку — між єфрейтором і бічними дверима. Туга ручка дверей піддалася…