Розділ III. Як взяти себе в руки
Саме над цим ви й замислюєтесь, одержавши свіжовипрану форму, яка складається з сорочки, халата і однієї пари тісних кальсонів з великим чорним штампом «Лікарня № 7» на лівій половинці того місця, яке в медиків чомусь називається pelvis major[12].
– Візьми себе в руки, – кажете ви самі собі, намагаючись з першого разу потрапити тремтячою ногою в холошу кальсонів.
– Не хвилюйтесь, – по-материнському каже вам няня.
– Я не хвилююсь, – запевняєте ви її, хоч самі в цьому трохи сумніваєтесь.
– Тоді не спішіть. У вас операція не складна. Спішити нікуди. Встигнете, – няні завжди говорять більше, ніж їм слід, але це зовсім не тому, що всі вони базіки. Просто їм хочеться перед кожним новим пацієнтом здаватися якщо не лікарем, то принаймні медсестрою. Бо няні належать до категорії тих професій, про яких онуки чи діти в дитсадах або школах не вигукують з гордістю: «Моя мама – няня», а самі вони не заявляють про це з гордістю в масових товариствах чи на батьківських зборах.
Але ми, здається, трохи відхилилися від основної теми, Тим більше що нова форма вами повністю одягнена, хоч і не можна сказати, що вона ніби на вас шита і «сидить» на вас, як на солдатові надстрокової служби.
– Вам пощастило: сьогодні операційний день, – повідомляє вам радісно няня. – Але оперувати, – професійно додає вона, – вас одразу не будуть. Полежите день-два. Візьмуть аналізи, поставлять діагноз, а тоді вже... почнуть різати.
– А як прорветься? – запитуєте ви.
– Не прорветься, – пропускає вона вас у такий просторий ліфт, що в нього міг би заїхати трактор «Бєларусь» з причепом, . – Хоча у нас, у хірургії, всякі випадки трапляються...
Але ви вже її не слухаєте. У вас якраз починається психологічний процес, який вимагає мужності і хоча б пари таблеток триоксазину[13]. Процес внутрішньої боротьби і сумнівів складний. Перш за все ви собі кажете: «Візьми себе в руки. Будь мужчиною».
Поки няня уточнює в старшої медсестри, в яку палату вас покласти, ви стоїте й відчуваєте, що ще себе в руки не взяли і що у вас живе одна-єдина думка, чи не дати дьору через вікно з швидкістю балістичної ракети.
– У сьому палату, – чуєте ви нарешті голос няні, яка передає вас у руки медсестри, звісно, не в буквальному розумінні цього слова – адже ви ще тримаєтесь на ногах, хоча вже й не так певно. Ви робите перші кроки до палати й відчуваєте, що ноги у вас якось підкошуються й вибивають дріб, мало чим схожий на барабанний. Ви заходите в палату, де з кожного ліжка на вас дивляться по одному, по двоє очей (у декого вони перев'язані). «Мужні люди, – думаєте ви про них, – не те, що я». І тільки тепер, здається, берете себе в руки.
– Оце ваше ліжко, – каже медсестра. – Зараз няня принесе постіль.
– Номер тринадцять, старик, – гукає жовчний тип з підбитим лівим оком і струсом мозку третього ступеня. Але про його хвороби ви дізнаєтесь згодом.
– Дякую, сестричко, – переходите ви на пестливу форму звертання і, лагідно посміхаючись, тільки тепер помічаєте, що фігура у сестри – копія ранньої Бріджіт Бардо[14].
– У тебе що? – запитує один з тих хворих, яким хірургічні відділення давно замінили рідний дім і забезпечили тимчасову столичну прописку.
– Апендицит, – кажете ви і для більшої вагомості додаєте: – Гострий, – хоч цього діагнозу вам ще ніхто не встановлював, окрім вашого приятеля і няні, яка видавала вам обмундирування.
– Фі-ю-ю! – робить він рота трубочкою. – Серйозна операція! Умерти можна! Але ти не дрейф! Може, й виживеш, – зневажливо каже він і дає зрозуміти, що з вами йому нема про що говорити. Він висовує з-під ковдри ноги (на одній вашу увагу привертає шкарпетка, друга – боса) і майже торкається ними вашої подушки. Посмішка співчуття, що до цього непідробно грала на його обличчі, тієї ж миті поступається місцем байдужості і відвертої до вас зневаги.
– А у вас що? – звертаєтесь ви тільки до його профілю, який оддалік нагадує класичний римський.
– У мене, синок? – перепитує він так, ніби не чекав від вас цих слів.
– У вас, – миролюбно й по-синівськи підтверджуєте ви.
Він підводиться на лікті й ховає ноги. Видно, ви йому сподобалися.
– Ти краще, синок, запитай, чого у мене тільки не було. В енциклопедії таких хвороб не знайдеш. Професори з ніг збиваються. Дивляться на мене так, ніби операції – це моє хобі. Ти мене зрозумів? Чого я тільки не переніс: ремонт копчика – раз, королівська грижа – два, професійний геморой – три, дві резекції – п'ять, – він сідає на ліжко і починає знову загинати ті ж самі пальці. – Один холецистит, два паропрактити. Це маєш вісім, раз рвав гланди, раз аденоїди, додай сюди два переломи нижніх і верхніх кінцівок і твій нещасний апендицит, якого я до операцій не відношу. Маєш скільки?
14
Бріджіт Бардо – французька кіноактриса, яку знають усі, але мало хто знайомий з нею особисто.