— Це справжній Ґвідо*, — відказав я з усією запальністю моєї натури, бо давно вже неухильно вдивлявся на цю побідну красу. — Це справжній Ґвідо! — яким способом ви могли добути її? Це безперечно, те саме в малярстві, що Венера в скульптурі.
— Га! — сказав він замислено, — Венера — прекрасна Венера? — Венера Медіцейська? — з малою голівкою та визолоченим волоссям? Частина лівої руки (тут його голос впав до нечутности) і вся права реставровані, і в кокетливості цієї правої руки, на мій погляд, квінтесенція всілякої афектації. Мені дайте Канову! Аполлон, це теж копія — нема жодного сумніву — такий сліпий безумець, як я, негоден розглядіти уславлену натхненність Аполлона. Нічого не вдієш — даруйте мені! — нічого з собою не вдію, що мені кращий Антіной. Чи не Сократ це сказав, що різьбяр знайшов свою статую в мармуровій брилі? Тоді Мікель-Анджело ніяк не був оригінальний в своїй строфі —
«Non ha l’ottimo artista alcun concetto
Che un marmo solo in se non circonscriva».*
Я сказав уже а чи маю сказати, що в манірі справжнього джентлмена ми завсіди відчуваємо відміну від поведінки людини вульгарної, не бувши зразу спроможні визначити, в чім полягає ця відміна. Приклавши це зауваження в його повній силі до зверхнього поводження мого знайомого, я відчував у знаменний цей ранок, що воно іще більш підходить до духовної його вдачі й постави. Я не можу визначити краще цю особливість духу — вона ставила його так далеко осторонь від усіх інших людей — як тільки назвавши її властивістю напружного і повсякчасного мислення, що проймав собою всі його найзвичайніші навіть діла — закрадаючися в моменти забави, вплітаючись навіть у пориви веселости — як єхидни, що викручуються з очей заскалених сміхом масок по карнизах храмів Персеполісу.
Я не міг, одначе, не помічати повторне, крізь мішаний легко-урочистий тон, що ним він сквапно торкався різних маловажних тем, певну трепетність — рід нервового зворушення в поводженні й мові — невпокійну піднесеність в манірі, що видавалась мені незрозумілою, а подеколи навіть сповняла мене тривогою. Часто також, запинившися посеред фрази, що її початок він очевидно забув, він, здавалося, прислухався з найглибшою увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.
Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту — уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця — уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям — жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:
Моє серце, ти всім була,
чим світ мені повнів —
Ти мов острів зелений була
у водяній далині.
В гаях твоїх гойний цвіт палав,
і цвіт той був мені.
Сліпуча без міри мить!
Мов сон Надія встає –
так і геть летить!
Чуєш, там клич роєм
«Вперед!» — але вмерла хіть:
В минуле залинуло серце моє,
стало — німує — мовчить.
Хто рай пожарем спалив
і серцю смерть прорік?
«Навік — навік — навік»
(так б’ють у берег мій вали,
так гучить буряний крик)
Не злітають увись ранені орли,
не заквітне дуб-громовик!
Дні мої стали в мріях.
Всі мої тайні сни
там, де твій зір зоріє,
де хода твоя бренить, −
в танцях таких легковійних,
в краях таких чарівних!
Давно на пінявих тих валах
за тобою заникли вісті.
В старечі руки ти віддала
свої красоти чисті.
А що ж мені — цих хмар імла,
цих верб плакуче листя?
Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття; але місце їх написання, мушу признатися, чимало мене збентежило. Воно зразу підписане було Лондон — потім старанно закреслене, але не так цілковито, щоб затаїти це слово від допитливого ока. Кажу, це чимало мене збентежило, бо я гаразд пам’ятав, що в попередній розмові з моїм другом я саме спитався, чи не стрічав він коли Маркезу Ментоні в Лондоні (вона за кільки років перед одружінням жила в цьому місті), і він своєю відповіддю, коли не помиляюсь, дав мені зрозуміти, що зроду не був у столиці Великобританії. Можна ще тут згадати, що мені не раз лучалося чути (звичайно, без віри до такої неймовірної поголоски), що той, за кого я тут кажу, був не тільки з роду, але й вихованням англієць.