Гамір стих, вогні в палаці погасли, і невідомий, якого я вже впізнав, лишився на мармурових плитах сам. Він тремтів від незбагненного хвилювання й шукав поглядом гондолу. Я не міг не запросити його в свою, і він прийняв ту люб'язність. Добувши на шлюзі весло, ми подались до його оселі, де він швидко опанував себе і заговорив про наше давнє побіжне знайомство з явною й великою щирістю.
Є такі теми, що, говорячи про них, я люблю вдаватися в подробиці. Особа невідомого — я буду й далі називати його так, бо він тоді ще був невідомий для всього світу, — отже, особа невідомого це одна з таких тем. Зріст він мав скорше нижчий, ніж вищий від середнього; але бували хвилини, коли під впливом сильних почуттів його постать ніби виростала, спростовуючи це твердження. Легка, майже тендітна будова тіла свідчила радше про ту діяльну рішучість, яку він виявив коло Мосту Зітхань, ніж про геркулесівську силу, що він її, як відомо, виявляв у хвилини небезпеки. Божественні уста й підборіддя, неповторні, буйні, яскраві, живі очі, барва яких мінялась від світло-карої до іскристо-чорної — пишні, густі чорні кучері, крізь які біліло слоновою кісткою незвичайно високе чоло — таких класично-правильних рис я більш ні в кого не бачив, хіба що в мармурового імператора Коммода.* І все ж його обличчя належало до тих, які кожна людина бачила в житті — але тільки один раз. Воно не мало особливого сталого виразу, який би закарбовувався в пам'яті; такі обличчя, побачивши, одразу забуваєш, але вони полишають невиразне й водночас невмируще бажання пригадати їх. Не те щоб ніяка буйна пристрасть ніколи не кидала свого виразного відбитку на дзеркало цього обличчя — ні, просто це дзеркало, як то й буває з дзеркалами, не лишало в собі того відбитку, коли пристрасть миналась.
Прощаючись зі мною тої ночі, він попросив мене — і дуже настійливо, як мені здалося, — навідати його дуже рано-вранці. Невдовзі після сходу сонця я й справді з'явився до його палацу — однієї з тих величезних будівель похмурої й водночас фантастичної пишноти, що височіють над водами Великого каналу поблизу Ріальто.* Мене провели нагору широкими крученими сходами, викладеними мозаїкою, до покоїв, чия незрівнянна розкіш прямо сяяла в очі з відчинених дверей, засліплюючи мене до запоморочення.
Я знав, що мій знайомий людина багата. Про його маєтності йшла така поголоска, що я навіть важився називати її сміховинним перебільшенням. Але тут, озираючись круг себе, я не міг примусити себе повірити, ніби в Європі є хоч одна людина не монаршого роду, чиє багатство могло б їй забезпечити всю ту царську пишноту, що палала й сяяла навколо мене.
Хоча, як я сказав, сонце вже зійшло, кімната ще була яскраво освітлена. Із цього, як і з печаті втоми на обличчі свого знайомого я виснував, що всю ту ніч він не лягав. У архітектурі й прикрасах його покою видно було намір засліпити, приголомшити. На узгодженість прикрас, на так звану «стильність» уваги зверталось мало. Око блукало від предмета до предмета й не зупинялось на жодному — ні на гротесках живописців Еллади, ні на статуях часів найкращої доби Італії, ні на величезних неоковирних різьбленнях Єгипту. Багате драпірування в усій кімнаті колихалось від трепетливих звуків тихої сумної музики, джерела якої не було видно. Змішані, неузгоджені пахощі, які здіймались над химерними витими курильницями серед численних мигтючих язичків смарагдового й лілового вогню, притуплювали чуття. Проміння вранішнього сонця лилося в кімнату крізь вікна, засклені кожне однією суцільною шибкою з червонястого скла. Тисячами іскор відбиваючись від завіс, що звисали з карнизів, ніби водоспади розтопленого срібла, промені денного світла врешті змішувалися з штучним світлом і ніби розтікались озерами по килиму з коштовного, ніби текучого, золотого чилійського ткання.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — засміявся господар, жестом запросивши мене сісти, щойно я ввійшов, і сам простягаючись на отоманці. — Я бачу, — мовив він, помітивши, що я не можу зразу сприйняти доречності такого дивного привітання, — я бачу, що моє житло здивувало вас — як і мої статуї, мої картини, моя своєрідність у розумінні архітектури та вмеблювання! Ви геть сп'яніли від моєї розкоші, еге? Але даруйте мені, шановний добродію (тут голос його змінився до найглибшої щирості); даруйте мені мій немилосердний сміх. У вас була така страшенно здивована міна. Крім того, бувають речі такі безмежно кумедні, що — засмійсь або умри. Умерти сміючись — це, певне, найрозкішніша з усіх розкішних смертей. Сер Томас Мор* — о, то був чудовий чоловік, той сер Томас Мор, — помер, як ви пам'ятаєте, сміючись. Та й у «Нісенітницях» Равізія Текстора* наводиться довга низка осіб, що померли тою самою чудовою смертю. А ви знаєте, — задумливо провадив він, — що в Спарті (яка тепер називається Памохорі) на захід від цитаделі серед хаосу ледве видних руїн стоїть щось ніби цоколь, на якому ще можна прочитати літери ЛАΣМ. Нема сумніву, що це частина слова ГЕЛАΣМА.* Ну, а в Спарті була тисяча храмів і капищ, присвячених тисячі різних божеств. Яке незвичайне диво, що вівтар Сміху пережив усі інші! Але в нашому випадку, — тут голос його і вся манера дивним чином змінилися, — я не маю права веселитись вашим коштом. Ви зчудувались цілком резонно. В усій Європі ви не знайдете нічого рівного красою моєму царському покоїкові. Інші мої кімнати нітрохи не схожі на цю — вони просто вершина модного несмаку. А оце-от краще, ніж мода, правда? Але досить комусь побачити цю кімнату, і вона зразу стане останнім криком моди — звісно, тільки для тих, хто може на це пожертвувати весь родовий маєток. Одначе я вбезпечив себе від такої профанації. За одним винятком, ви єдиний представник людського роду, крім мене самого й мого слуги, якого втаємничено в ці царствені покої, відколи вони набули оце такого вигляду.
Я тільки вдячно вклонився, бо ця гнітюча пишнота, пахощі, музика разом з несподіваною ексцентричністю його звертання до мене і всієї його поведінки перешкодили мені виповісти словами моє ставлення до того, що можна було сприйняти як комплімент.
— Тут, — провадив він, підвівшись, узявши мене під руку й повівши по всій кімнаті, — зібрано живопис — від Греко* й Чімабуе* до наших днів. Багато картин вибрано, як ви бачите, без великої пошани до поглядів Доброчесності. Проте всі ці картини становлять саме підхожу оздобу для такої кімнати. Тут є й кілька шедеврів невідомих геніїв; а оце — недокінчені ескізи майстрів, уславлених свого часу, але сьогодні проникливість академій полишила їхні імена забуттю й мені. Що ви скажете, — спитав він, обернувшись раптом до мене, — про оцю мадонну, що оплакує Христа?
— Та це ж сам Ґвідо!* — вигукнув я з усім властивим мені захватом, бо справді прикипів очима до цього безмірно принадного образу. — Це сам Ґвідо! І де ви його доп'яли? Адже в живописі це те саме, що Венера в скульптурі.