— Гм... — замислено озвався він. — Венера? Прекрасна Венера? Венера Медицейська — ота з маленькою голівкою й позолоченими косами? Частина лівої руки (він заговорив так тихо, що я насилу розрізняв слова) і вся права — реставровані, і в кокетливому жесті тієї правої руки, по-моєму, чистісінька афектація. Ні, мені дайте Канову!* Аполлон — теж копія, тут не може бути сумніву, і я, сліпий дурень, нізащо не можу добачити в Аполлоні отого хваленого натхнення. Можете пожаліти мене, але я волію Антіноя.* Це Сократ сказав,* що скульптор знаходить свою статую в брилі мармуру? Тоді Мікеланджело був зовсім не оригінальний у своїх рядках:
Non ha l'ottimo artista alcun concetto
Che un marmo solo in se non circunscriva.*
Уже відзначено — або слід відзначити, — що в манерах справжнього джентльмена ми завжди відчуваємо різницю з поведінкою простолюду, хоча й не можемо зразу точно визначити, в чому ж полягає ця різниця. Повною мірою приклавши це твердження до зовнішньої поведінки мого знайомого, я відчув того багатого подіями ранку, що воно ще точніше пристає до його душевної натури і вдачі. І я не міг би краще визначити цю його духовну особливість, що неначе так різко відмежовувала його від усіх інших людей, ніж назвавши її звичкою до постійного напруженого мислення, яке визначало навіть найпростіші його дії, не полишаючи його навіть у хвилини жартівливого настрою і проплітаючи навіть спалахи веселощів, ніби ті змії, що виповзають із очей оскірених в усмішці масок, вирізьблених на карнизах персеполіських храмів.
І все ж я не міг не помітити кілька разів, як крізь його слова про всякі марнички, вимовлені то легким, то поважним тоном, раз у раз проривається якесь тремтіння — якийсь нервовий дрож — у рухах і в мові, якась неспокійна збудливість у поведінці, що здавалась мені щоразу незрозумілою, а часом сповнювала мене тривогою. Часто він замовкав на середині фрази, видимо, забувши, з чого починав, і неначе прислухався з найглибшою увагою, чи то чекаючи якогось гостя, чи то вслухаючись у звуки, що існували тільки в його уяві. Саме під час одної з таких хвилин його задуми чи неуважливості я, перегорнувши сторінку книжки, що лежала біля мене на отоманці, — першої оригінальної італійської трагедії «Орфей», чудового витвору пера поета й ученого Поліціано* — я побачив, що один уривок відкреслено олівцем. То був пасаж наприкінці третьої дії — пасаж, сповнений трепетної напруги, хоча й позначений нечистим присмаком, і жоден чоловік не зміг би прочитати його без дрожу якогось нового почуття, а жодна жінка — без зітхання. Вся сторінка була закапана свіжими слізьми; а на протилежній, чистій сторінці були англійські вірші, писані почерком настільки відмінним від характерного письма мого знайомого, що я насилу розпізнав його руку:
Ти все дала мені, любов,
Чого я прагнув сам:
Зелений острів мій, любов,
І джерело, і храм,
І сад, де я розвій знайшов
Всім квітам і плодам.
Недовгий вік рожевих мрій:
Погасли зорі вмить.
З майбутнього хай клич надій
«Вперед!» — мені кричить, —
Та дух заснув навіки мій,
Його не розбудить.
Світильник вітер загасив —
Його не засвітить.
Коли орел крило зломив,
Йому вже не злетіть,
І вже повік не дасть плодів
Прибита громом віть.
Тепер у мареннях нічних
Минатиме мій вік,
Під поглядом очей хмурних,
Мов сонних вод потік,
У танцях звійних і легких
Край італійських рік.
О леле! Цей проклятий час,
Немов морський прибій,
Урізнобіч розкидав нас,
І я в нечестя гній
Відтоді погрузав не раз,
Аж поки спогад майже згас
Про край вербовий мій.*
Те, що ці рядки написані по-англійському — мовою, на мою гадку, незнайомою авторові, — не дуже здивувало мене. Я надто добре знав, яке широке коло його знань, знав і те, яку дивну втіху давало йому приховування тих знань, щоб дивуватися такому відкриттю; але, мушу визнати, мене неабияк зчудувала дата й місце написання цих віршів. Спершу там було зазначено «Лондон», потім старанно викреслено, але не настільки старанно, щоб пильне око не розібрало. Кажу, я був неабияк зчудований, бо добре пам'ятав, що колись раніш у розмові зі своїм знайомим питав його зокрема, чи він ніколи не зустрічався в Лондоні з маркізою ді Ментоні (бо вона перед заміжжям кілька років мешкала там), і з його відповіді зрозумів, якщо тільки не помилково, що він ніколи не бував у столиці Великобританії. Воднораз я згадаю тут, що не раз чув (хоча, звісно, не йняв віри такому неправдоподібному твердженню), ніби той, про кого я говорю, — англієць не тільки родом, а й вихованням. — Є ще одна картина, — сказав він, не звернувши уваги на моє зацікавлення трагедією, — є ще одна картина, якої ви не бачили. — І, відкинувши одну запону, він розкрив переді мною портрет маркізи Афродіти на весь зріст. Людське мистецтво не могло б зробити більшого у відтворенні її надлюдської вроди. Та сама ефірна постать, що стояла переді мною попередньої ночі на сходинах Палацу Дожів, ізнову стала переді мною. Але у виразі обличчя, що все променилось усмішкою, таївся одначе (незбагненна аномалія!) мерехтючий проблиск смутку, який, мабуть, завжди буде нерозлучний з довершеністю краси. Права рука її лежала на грудях. Лівою вона показувала вниз, на якусь вазу химерної форми. Одна маленька, ніби в феї, ніжка ледве торкалась землі; другої не було видно. А серед сяйва, що ніби сповивало й замикало в собі її красу, витало двоє прозорих, ніжних крил. Мій погляд перебіг із портрета на постать мого знайомого, і на моїх устах мимохіть забриніли владні слова з «Бюссі д'Амбуа» Чепмена:*
Він стоїть,
Як римська статуя. І буде доти
Стояти, поки не оберне смерть
Його у мармур!
— А тепер, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером. — А тепер, — уривчасто сказав він, — випиймо! Ще рано — але випиймо. Так, справді, ще рано, — провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця. — Справді, ще рано — але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! — І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.