— А нащо оця грязна штука тобі здалася?
— У мене настрій такий був. Хотіла вампіру бажання загадати. А тут ці риють. Я думаю: ви, тварі, мені бажання зіпсували, а я вам теж настрій зіпсую. Я ж не думала, шо вони такі круті. Я чула, той чувак питав ципу: чого тіпа не стріляла. Прикидуєш? Вона волину мала.
— Вони не бачили, як ти сюди йшла?
— Страшно стало? — Мармура здоровим оком підморгнула Беконті. — Не сци, подруга, я шифрувалась, як Штірліц. Чекай, я зараз помиюсь, і ми відкриємо цю банку.
— А може, там усередині отрута якась або радіація? — Беконті з сумнівом і огидою подивилась на Мармурину здобич. — Ми тоді всю хату загадимо. А папахєн мені завтра на правілку поставить.
— Усе буде добре, — впевнила її Мармура, закриваючись у ванній.
Поки вона змивала бойовий бруд, Беконті налила собі домашнього вина, зробила добрячий ковток і задумалася. Вона давно відчула, що Мармура дівчина стрьомна і вміє притягувати до себе пригоди. Та могильна штуковина, котра стояла на її піддзеркальнику, Беконті не подобалась. Шостим чуттям вона відчувала, що штуковина небезпечна. Що вона належить якомусь іншому світові. Такому, де ані ментовські закони, ані дворові правила не діють. Тому в Беконті виникло гаряче бажання, щоби цей брудний циліндр негайно й назавжди залишив її квартиру. І з кожним новим ковтком вина це бажання ставало все гарячішим.
З іншого боку, Беконті була донькою журналістів. Її мати загинула в автокатастрофі, й досі ніхто не міг точно сказати, чи це був нещасний випадок, чи комусь сильно не сподобалася зацікавленість Інни-старшої деякими тонкощами процесу приватизації нафтопереробного комбінату. Батькові теж час від часу погрожували по телефону, створювали проблеми в редакції. А одного разу спалили автівку. Беконті ставала дорослою серед розмов про деталі журналістських розслідувань, про редакційні завдання і секретні файли. Беконті не мала жодного сумніву, що рано чи пізно вона теж стане крутою журналісткою і буде ставити місто «на вуха», як її батьки. Вона раптом подумала, що вперше в житті доля подарувала їй реальну ТЕМУ. З таємничим предметом (нехай бридким на вигляд), з могилою вампіра, з поганими хлопцями, небезпеками і перспективою справжнього розслідування.
«У цьому щось є», — вирішила Беконті, коли її стакан спорожнів. У цю мить з ванної вистрибнула загорнута в рушник мокра Мармура.
— А в тебе є якась зброя? — спитала вона.
— У батька є пістолет Макарова, а в мене електрошокер.
— А «макаров» бойовий чи травматичний?
— Ясний пень, що бойовий.
— Це круто! — оцінила Мармура і знову застрибнула до ванної.
«От мавпа!» — посміхнулась Беконті. Й одразу вирішила, що розповість про все батькові. А також нарешті познайомить його з Мармурою. Раніше вона трошки соромилася цієї пацанкуватої дворняжки, але тепер з'ясувалося, що мала крутіша, аніж здавалось на перший погляд. А ще в неї гарні віддані очі.
Розділ 5
— А у вас тут, я бачу, серйозна розборка була, — оцінив Лавр, рахуючи кульові отвори в стінах. — Оця дірка від нарізної зброї, а ця від мисливської рушниці, певно дванадцятого калібру.
— Абсолютно точно, пане експерте, моя ІЖ-43, куля типу «дьябло», — почув він голос за спиною. — Можете, якщо є настрій, її звідти виколупати і переконатися. Три сантиметри правіше, і я б розніс вражу голову. Як ту гарбузяку! Але все одно мені за цей постріл не стидно!
Голос, як виявилось, належав огрядному добродієві в зеленому светрі. Його ретельно розчесане сивувате волосся було розкладено на плечах, як у тих акторів, що грають тамплієрів у костюмованих фільмах.
— Дозвольте відрекомендувати себе: граф Свіритень-Сопатенко з Дому Грабянок, охрещений був Михайлом. — Добродій, незважаючи на гучний титул, вельми демократично простягнув Лаврові руку.
Лавр потиснув його теплу шерехату долоню і назвав себе.
— Грінченко? — перепитав Свіритень. — У розрядних книгах харківського дворянства були якісь Грінченки, з козацьких старшин Гадяцького полку, якщо правильно пам'ятаю. Це, часом, не ваші предки? Я знав…
— Не відволікайте офіцера від роботи, — обірвав його Олександр. — А то з тими вашими родоводами ми до ранку не закінчимо.
— Любий брате, не сваріть мене. — Свіритень спробував обійняти старого, але той ухилився.
— Я буду вас сварити, брате, буду, — проскрипів доглядач. — Ви з'являєтесь тут без виклику, заважаєте експертизі… Зрештою, ви називаєте сторонній людині своє прізвище. Дощ іде![6]
— Іде дощ, іде! — безжурно розсміявся граф. — Я, брате, маю право публічно визнавати себе вільним муляром. Це вашого прізвища або його (він тицьнув в Корецького товстим пальцем) я не маю права називати за жодних обставин. А я ж, перепрошую, ваших прізвищ і не назвав, чого ж це ви на мене наїжджаєте, любий брате, як трактор на хом'ячка.
6