За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.
— А правда, що у вас крута волина? — запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.
— Пістолет? — перепитав Роман Олександрович. — Ну не дуже крутий, але є.
— Покажіть.
— Припини, — звела брови Беконті.
— Чого «припини»? Я хочу подивитись.
— Це зброя.
— Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.
— Дівчата, не сваріться, — Корецький відклав гітару. — Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.
— Шо, поняла, — Мармура показала Беконті язика.
Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:
— Поважаю.
— Тягне до зброї? — поцікавився Корецький.
— Ага.
— Мрієш бути кілершою?
— Ні, то для тупих.
— А ким?
— Не знаю, — дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. — Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчуся. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?
— Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.
— Так то було в дев'яностих, — Мармура презирливо випнула губи. — Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.
— Овва! — похитав головою Корецький. — Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.
— Та ні, я тіпа овца, — пирхнула Мармура. — Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.
— Вона за крутого заміж вийде, — вставила свої п'ять копійок Беконті.
— Я сама крутою буду, — сказала Мармура. — І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.
— Її ще продати треба, — зауважив Корецький.
— Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.
— Бізнюкі такими речами не цікавляться.
— Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.
— Це дуже специфічний антикваріат.
— А так щоби я зрозуміла, сказати можете? — Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.
— Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.
— То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.
— Родерман… — Корецький засміявся. — Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.
— Треба йому показати, а там вже подивимось.
— Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.
— Коли?
— Післязавтра.
— Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?
— А батьки?
— Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.
— Боїшся тих розкопувачів?
— Само собою, шо боюсь. Без волини я голіма, — видала каламбур Мармура. — Але й ви б свою «кришу» підірвали. На всяк випадок. А то ті деградоси нас звідси викурять або постріляють. Може, в них і гранати є.
— Я викличу детектива.
— Краще кількох.
— Але ми не скажемо йому про циліндр.
— А як?.. — не зрозуміла Мармура.
— Ми скажемо, що погрози в записці пов'язані з тим, що сталося на моїй роботі. Тоді послуги детектива оплачуватиме фірма.
— А так можна?
— Всьо можна, єслі астарожно.
В окремому кабінеті респектабельного київського ресторану двоє добродіїв чекали на замовлені страви. На екрані плазмового телевізора форвард «Манчестера» намагався обійти рухливий ромб, складений з чотирьох гравців «Арсеналу».
— Ввімкнути звук? — спитав один із добродіїв, кивнувши в бік телевізора.
— Не треба. Місце перевірене.
— Вам уже доповіли про останні події у Храмі?
— Що ти маєш на увазі під «останніми подіями»?
— Те, що Корецький привіз туди профана.
— Навіть у перевіреному місці, брате, не варто називати прізвищ.