Там були написані постанови згоди з Польщею: а між іншими постанови, щоб запорозське війско на цілій Україні мало свої давні вільности, щоб жидів вигнати з усієї України, щоб козацький гетьман держав справу тілько з королем, а не з панами; щоб на Україні і Білій Руси воєводами та каштелянами було настановлено тілько українців православної віри; щоб київський Митрополит мав перше місце після католицького митрополита в варшавському сенаті і т. ін. Посли прочитали постанови і тілько плечима здвигнули. Після таких переговорів та умов комісарі; чи посли, виїхали з Переяслава. Вони казали, що Хмельницького полковники сичали та шипіли на поляків, неначе гадюки, і знали, що не буде мира між поляками й козаками.
В той час, як польські посли їздили на переговори про умови мира до Переяслава, Ян Казімір коронувався в Кракові на польського короля і зімою в січні зібрав сейм. Сейм постановив зібрати військо і післати його на Волинь проти козацьких загонів. Десять тисяч польського шляхецького війська пішло на Волинь і стало під Константиновом, козацькі загони лютували на Волині, як і передніше. Ватажок Гарасько взяв Острог, вирізав чотириста жидів та ляхів і прогнав з Острога дідичку, унуку славного князя і щирого українця Константина Острожського, Анну-Алойзу, котра вже сполячилась і пригноблювала українців. Кривоносенко збунтував Полісся. Третій козацький ватажок, Донець, завоював Заслав. Польське військо ходило з-під Константинова загонами, чи ватагами, і розбивало козаків. Поляки взяли Звягель на Волині і вирізали українців, потім взяли Бар на Подолі, напали на Шаргород і вирізали українців у Гусятині. Вертаючись до Варшави, Кисіль заїхав у свою маєтність, у волинське село Гущу. Шістсот козаків ввірвалось у Гущу, і Кисіль ледве втік від них. Такий то був той мир між поляками й козаками, про котрий клопотались польські посли в Переяславі.
Весною Хмельницький розіслав листи по цілій Україні і закликав всіх вставати на Польщу. Гетьманська столиця Чигирин ніби закипіла людьми. Селяни й міщани, кидали все і сходились до Хмельницького, села і хутори стояли порожні. Міщани, шевці, кравці, пивовари, теслі - всі збігались у козацький стан. Навіть урядники з міст, радці та війти обстригали собі бороди, запускали вуси по-козацьки і приставали до козаків. Тілько діди, жінки, дівчата та каліки зоставались дома. Хмельницький розділив усю Україну на полки, буцім-то як теперішні губернії, або повіти. Кождий полк звався по найбільшому місту в полку, на-приклад чигиринський, черкаський, полтавський, чернігівський. Кождий полк ділився на сотні. Сотні стояли по селах, і в тих сотнях часом було по тисячі, або і більше козаків. Сотні ділились на курені, де було по кілька десятків козаків. На півдні козаччина захоплювала й займала землі до Бессарабії й до Акерману на Дністровім лимані, на півночі полки обіймали землі по Гомель і Дронин у Могилевській губернії на Білій Руси, а Овруцький полк вгонивсь далеко в Минське полісся. Найвища вдасть на Україні була тепер у гетьманських руках. Кругом його стояла старшина: обозний, що держав у своїх руках гармати, осаул, через котрого гетьман посилав прикази, писар, хорунжий, що держав у руках військові корогви. Над кождим полком був настановлений полковник, і в його полку була така сама старшина, як і коло гетьмана. Всіх начальників і самого гетьмана вибирала і скидала, «козацька рада». Але за часів гетьмана Хмельницького в «Раді» мав спіл ввесь народ, бо тоді і козаки й народ мали право вибирати і скидати старшину й гетьмана.
В той час польське військо готувалось до битви з козаками. Король Ян Казімір настановив за приводця війська пана Фірлея. Князь Єремія Вишневецький знов образився і покинув польське військо, але як прочув про страшну силу Хмельницького, то сам приїхав і став під рукою Фірлея. Поляки вибрали на Волині для битви з козаками Збараж і стали під містом. На горі стояв міцний замок, під горою було місто, обкопане ровом. Поляки стали під Збаражем і почали окопуватись окопом і насипати вали.
Хмельницький виступив з Чигирина і помалу йшов на Волинь. До його прийшов на поміч кримський хан Іслам-Гірей з татарами і навів з собою кримських татар в кожухах, вирернутих наверх вовною. Прийшли на поміч козакам і донські козаки - та навіть з Кавказських гір черкеси з чупринами, позакручуваними за ухо по-українськи. Турецький султан прислав Хмельницькому шість тисяч турків; кождий, хто хотів, приставав до козаків і не просив плати, бо кождий знав, що поживиться від багатих панів. Хмельницького військо було велике. Поляки, почувши під Збаражем, що на їх іде така страшна сила, з переляку й поопускали руки.
Двадцять восьмого червня перед самим св. Петром, поляки сподівались козаків під Збаражем що-години, а окопи були ще неготові. На св. Петра, в п'ятницю Фірлей вислав виглядати на розвідки загін Сіраківського. Тілько що він далеко од'їхав од окопів, як проти його на зустріч почала йти велика сила татар. Загін Сіраківського почав втікати. Татари догнали його і розбили до чиста. Сіраківський ледве втік до Збаража - і сказав, що Хмельницький от-от незабаром буде під Збаражем. Як на то теж серед ясного неба десь взялася маленька хмарка; блиснула блискавка, вдарив грім, потрапив у корогву, що стояла коло намета самого Фірлея, і розбив держално. Це здалося для всіх недобрим знаком. Коли одразу піднялася курява; поляки почули страшний крик та галас і побачили татар. Окопи були неготові. Пани позакачували оксамитові рукави своїх дорогих кунтушів, кинулись до заступів і копали цілу ніч, а все таки не окопались навкруги. З одного боку, де був ставок, окопів зовсім не було. Аж тут насунули, як ті хмари, й козаки. Хмельницький глянувши, що окопи не доведені до кінця, промовив: «справимо-ж тепер бенкет ляхам».
Зараз після Петра почалися передніше за війну герці: козаки й поляки вихвачувались на конях і билися подекуди поодиноко. В неділю першого липня, Хмельницький пустив на те місце, де не було окопів, татар та козаків. Поляки попереду одтисли й одбили їх: але козаки вдарили разом з тридцяти гармат, а татари посипали на їх стрілами, і вони мусіли повернутись за окопи. В понеділок, другого липня, Хмельницький післав гадяцького полковника Бурлая з полком до ставка, де не було окопів. Сміливо напав Бурлай на польську і на угорську піхоту. Він плавав по Чорнім морі, завоював Синоп, завдавав страху туркам в Царгороді. Сміливо Бурлай загнався в самий польський обіз. Поляки перелякались і крикнули на Фірлея, що їм не можна битись з такою силою, і що треба втікати до Збаража в замок. Один князь Єремія Вишневецький, Лубенський дідич, не боявся. Грізно він крикнув на полохливих панів, і вони притихли.
«3а мною, брати, кому смерть люба!» крикнув він і кинувся на Бурлая. Козаки подались до ставка. Багато їх потонуло; загинув і Бурлай. Морозенко кинувся помагати гадячанам; але його відбили; він сам ледве всидів на кони і трохи не попався в полон, в неволю. Хмельницький побачив, що не візьме польського стана нападом, і постановив собі обступити його навкруги, бити з гармат і заморити голодом. За одну ніч козаки насипали кругом польського стану вал, вищий од польського і поставили на йому гармати.