Выбрать главу

– Еге він, – байдуже промовив сусід і додав: – це ще він стух трохи, а от після курорта на нього поглянути, розіпре братішку так, що в двері боком ходити доведеться.

Не дослухавши вірші, Ніна покинула вечірку. Йшла вулицею й розчаровано шепотіла.

– А я думала... – і далі з презирством – подумаєш, лірик ніжний знайшовся – пика як не лусне, а він вірші упадочні пише. Подумаєш!..

__________

Ювілей

Г. Епікові – автору «Червоної Кобзи».

1977 рік.

Величезний хмародряп Інститут кобзознавства стояв заллятий електричним сяйвом.

До заквітчаних дверей підбігали невеликі прудкі авто, а до аеродрому, влаштованому на дахові хмародряпу, плавко сідали легкі моноплани: то з'їжджалися з усіх країн Першої Революції (колись СРСР) видатні кобзо знавці на свято Кобзи.

Сьогодні минуло рівно 50 років з того часу, як на сторінках невеличкої газети «Комсомолець України» почалася палка й славетна дискусія з приводу кобзи.

Кобза перемогла. Сьогодні її свято.

У величезній, стильній залі було повно люду. Портрети та погруддя учасників – захисників славетньої дискусії були заквітчані гірляндами.

Небагато з них дожили до цієї радісної хвилини, багато з них вже спалено в крематоріях, і лише на урнах, де покоїться прах, чітко накреслені їх імена,

А ті, що дожили до цього часу, зараз сиві дідусі, сидять в спеціяльно для них відведеній, найліпшій ложі Інституту кобзознавства.

Заграла велетенська оркестра кобзарів, і свято почалося. Дивні, прекрасні звуки кобз, що були збудовані за останнім словом техніки, ніжно лоскотали слух.

Першу промову сказав відомий професор кобзознавець Солопій Ліробандуренко – його зустріли бурхливими оплесками.

Він став, уклонився на всі чотирі боки, приклав руку до грудей і промовив:

– Вельмишановне товариство, серце моє ладне вискочити з грудей моїх, у мене слів немає передати тую радість, що клекотом клекотить у моїх грудях...

Гаряче казав професор – відомий кобзознавець Солопій Ліробандуренко. Він казав про ті труднощі, що зазнала кобза, про ті досягнення, що дістали вони. А досягнення чималі, кобза має тепер хроматичний звукоряд, репертуар її оновлено, кобза завоювала почесне місце собі в оркестрі, кобза зараз у пошані. В кінці промови професор запропонував вшанувати вставанням пам'ять покійних учасників славетної дискусії 1927 року.

Потім виступали зі спогадами інші учасники дискусії – присутні влаштували їм бурхливу овацію.

І, коли один із промовців згадав імена ворогів кобзи й найлютішого з них Ів. Момотацього палкого оборонця гармонії, слова промовця вкрили обурені вигуки:

– Ганьба таким, ганьба!

– Ганьба! – відгукнулось по всій країні в найсильніших гучномовцях.

Після офіційної частини почалися виступи відомих кобзарів.

Репертуар був старанно й вдало підібраний і цілком присвячений подіям 1927 року. Кобзарі співали думи про переворот у Китаї, про зраду Чан-Кай-Ші, про криваву класову боротьбу, про досягнення в справі будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

Останнім виступив найславетніший, найвідоміший кобзар-віртуоз – Матвій Матня.

– Дума про ноту Чемберлена, – оголосив гучномовець.

Тихо стало в залі, задзвеніли струни під рукою найталановитішого кобзаря, і він заспівав:

23 лютого року 1927

Остін Чемберлен по кабінеті похожає,

До свого секретаря промовляє,

Хай він ноту до радянського уряду посилає.

Тихо в залі, лише чути слова:

Секретар каламар виймає,

Ноту пише й посилає.

А в тій ноті Чемберлен ображається,

На радянську країну нахваляється.

Голос у співця дужчає, він наллятий образою й зневагою.

Ой, як почала радянська країна на ноту відповідати,

Ой, як почала Чемберлена на всі боки батькувати.

Ой, ти, Чемберлене, дурна твоя голова, не гордися

Бо все-їдно в дипломати не годишся.

І як скінчив грати найславетніший кобзар Матвій Матня – довго не стихали оплески в залі.

А коли стихли оплески, всі стурбовано гляули назад, бо десь у кутку хтось голосно плакав, натовпом кинулися туди й побачили в куточку на стільці стареньку бабусю, що голосно ридала.

А як стурбовані присутні запитали її, чого вона плаче, чи не образив хто її, то вона підвела свої заплакані старечі очі й, посміхаючись ніяково, крізь сльози промовила:

– Простіть мене, не вдержалась, дуже вже таки жалібно грали.