А коли кінчив читати, подивився на мене, сумно похитав головою й іронично запитав:
– Ти що, сьогодні тільки з «Плугу» вирвався?
– В чім справа?
– Та ось у чім: я тебе просив виробниче оповідання, з образами виробничими з сюжетом робітничим, а ти мені що приніс?! Та мене плужани засміють, бо де-які з них і то трохи краще пишуть. Ти прочитай, що ти понаписував.
Редактор ткнув мені в очі рукопис, я взяв і ображено промовив:
– Мені читати нічого, бо я сам його писав.
І вийшов із редакції. Коли чую позаду:
– Слухай, почекай!
– В чім справа?
– В мене немає гуморески до цього нумера...
– Ну, то що?
– Тільки не ображайся... перший розділ твого оповідання може замінити... гумореску...
Я стояв – приголомшений, ображений такою поведінкою редактора, хотів кинути йому в лице образу, вдарити його, але – стримав себе... й згодився.
Але все ж таки й зараз ніяк не розумію, що тут смішного?!
__________
Нотатки молодого автора
«Сьогодні я скінчив і здав до редакції "Український Селянин" повість "Лани та села" – це найкраща моя річ! От, розгорнув полотнище – 3 1/8 друкованих аркуші!
Три дні переписував, аж пухирями пальці взялися. Ех, і відпочину ж літом! Одержу карбованців 300 і в Крим».
***
«Пішов до редакції "Український Селянин", редактор радо поздоровкався, стілець подав, рукопис розгорнув і приємно усміхнувся.
– Я з охотою прочитав, – каже, – вашу повість, писати ви вмієте, в цьому нема сумніву, але, на жаль, ви робите неприпустимі огріхи, змальовуючи сучасне село. Ось ви пишете, що в незаможника Тимохи корова обдулася і він кличе ворожку, і кінець-кінцем корова здихає.
Це далеко від дійсної картини села. Ви забуваєте, що тепер майже в кожному селі є ветпункт, і кожний селянин, а тим паче незаможник – передовик села – знає, що коли корова обдулася, треба поставити їй клізму, а ви робите з цього цілу трагедію. Я не маю звичайно права давати вам вказівки. але все ж таки радив би уважніше поставитись до своєї творчости, і коли б ви згодилися переробити ці місця – ми б видрукували вашу повість.
Я чемно вклонився йому, гордо підвів голову, забрав рукопис і вийшов із редакції».
***
«Вчора відніс повість до журналу "Українська Селянка". Сьогодні зайшов спитати про наслідки.
Редакторка повернула мені рукопис.
– Не піде! – каже.
– Чому?– питаю.
– Не віриться, – каже, – що це все відбувається на десятому році революції, ви зовсім не знаєте сучасного села. Наприклад, у вас чоловік жінку б'є, б'є люто, до крови, а вона йому хоч би слово, наче так і треба. Не розумію, куди дивиться жінорганізаторка?! Або ще: діти у нас бігають замурзані без догляду, на дорозі в пилюці качаються й ніхто в селі не турбується за ясла. Жах якийсь, а не повість, песимізм надзвичайний!
Я забрав рукопис і пішов до піонерського журналу "Український Піонер"».
***
«Три дні ходив до редакції "Український Піонер" – усе ніяк нікого не застану, вчора цілий день у редакції просидів і нікого не дочекався. А сьогодні таки редактора здибав.
– Неправдиво, – каже, – написано. Піонери лаються у вас, комсомолець Грицько піячить, і ніхто на це уваги не звертає, немов у нас бюра немає, або ради ланкових. Якщо переробите, можна пустити».
***
«Одніс повість до журналу "Український Батрак".
Вчора назад повернули. Кажуть:
– У нас журнал на батрацтво розрахований, а у вас у повісті ні одного батрака немає».
***
«Рукопис зробився заялозений, як ганчірка, аж соромно в редакцію нести, а нічого не поробиш – переписати наново не маю ні часу, ні паперу.
Зайшов до кустарно-кооперативного видавництва "Пужално". Ні редактора, ні секретаря не застав, звернувся до якогось чоловіка, мабуть начканца (на рахівниці цокав).
Він глянув на мене й запитав:
– А ви член нашої організації?
– Ні.
– Ну, то й ідіть до... (я людина культурна, не можу писати куди він мене послав).
А потім гукнув у слід:
– Якщо вступите у члени видавництва та дасте 300 карбованців на видання – надрукуємо».
***
«Щось голова мені болить сьогодні. Цю ніч усі редактори снилися – переробити пропонували.
А правда, може я дійсно села сучасного не знаю? Може дійсно треба переробити?»
***
«Сиджу, повість переробляю. Чорт із нею, з тією коровою – хай – не здихає! Тепер у повісті ветлікар ставить їй клізму й вона відразу видужає.