Жінка Мотря, яку б'є чоловік, тепер не мовчить, вона переповнена гнівом і образою, йде жалітися на нього в сільраду. Діти на селі у жнива, чисті й умиті, гуляють у яслах під доглядом свідомих виховательок. Піонери не лаються й регулярно відвідують колектив, а комсомольця Грицька за піяцтво викликають на бюро, і він дає слово більше не пити. От тільки не знаю, куди мені притулити батрака Гаврила, це новий персонаж повісти, правда, він сюди потрібний, як п'яте колесо до возу, але ж що я можу зробити?!
Ех, тяжко, братці, повісті писати!»
__________
Сповідь
Часто заздрять поетам, кажуть:
– О, ви – поет, у вас багата фантазія. Ви творите!
Та й ви, дорогий мій, невідомий читачу, мабуть так думаєте й заздрите.
Ех, не треба, не варто, раджу вам по-щирості, бо я сам поет і через це найнещасніша істота в нашій країні.
Ви посміхаєтесь і думаєте:
– Та-а-а! Знаємо ми вас, усякі поети бувають, може ви такий поет, що вас і друкувати ніхто не хоче...
Ні, дорогий читачу, вірші мої друкують з охотою, як поета мене часто згадує критика, мене вважають за талановитого хлопця, на мене покладають надії, мене на літературних вечірках зустрічають бурею оплесків, зі мною шукають знайомства десятки робфаківок, педтехникумок, іновок[2], але я нещасна істота.
Ви, читачу, здивовано посміхаєтесь:
– Якого ж біса, мовляв, тобі треба?!..
Не поспішайте з висновками, я розкажу вам свою трагедію, ви зрозумієте мене більше, ви зрозумієте трагедію сотен отаких, як я.
Слухайте.
В мене є дівчина, з чорними, як ніч, очима, з волоссям кучерявим, як хвилі в негоду, вона струнка, як радіо-щогла. І ця дівчина, чорноока, прекрасна, пішла од мене назавжди, дівчина, яку я божевільно люблю.
– А-а-а, он де собака заритий, – догадуєтесь, читачу, – мало чого, що ви її любите, та вона вас, мабуть, не любить.
Ні, не вгадали, і дівчина мене любить.
Ви ще дужче дивуєтесь, не розумієте. Слухайте далі і зрозумієте...
Рік тому я зустрів Чорнушечку, так звуть мою дівчину укохану, ми полюбили один одного, і любов наша була прекрасна, як весна, і оригінальна, як творчість неокласиків.
Любов вела нас тими шляхами, що обов'язково проходять через загс.
Одного весняного ранку дівчина прийшла до мене й сказала:
– Я, мій любий Юрчику, цілий день вільна, а на дворі весна. Ідем, мій хлопчику, за місто – весну зустрічати. Ідьмо.
Я розгубився. Я похолов Я зблід. Чого?
А по тій дуже простій причині, що мій бюджет дорівнював лише 15 копійкам, а як відомо, маючи таку суму, далеко заїхати не можна, а тим більш назустріч весні.
В грошових же справах я соромливий і безпорадний, як дівчина в першу весільну ніч.
Для мене гроші – прокляття. Вони в мене, що вода в жмені, ну, ніяк нести не можу, розхлюпаю, лише краплі лишаються.
Правда, мені були заборговані кілька видавництв, але ви знаєте, що значить одержати гонорар у якомусь-то видавництві?
В моїй голові експресами пролітали думки, і я, механично посміхаючись, не доладу відповідав:
– Поїдемо... а як же, поїдемо... звичайно, я й сам бажаю того, я тільки на хвилину забіжу до видавництва... обов'язково треба... справи негайні.
Я вирішив дістати, будь-що-будь, гонорар у видавництві «Червоний Пролетар», за вірш, видрукований тиждень тому.
Ми вийшли з кімнати, я не знаю як ми дійшли, бо я йшов як загіпнотизований професором Платоновим[3].
Гонорару того дня, звичайно, не давали, я це зарані знав, але рятунку в мене іншого не було.
– Постій, моя любо, я зараз, ось тільки слово скажу, – сказав Чорнущці і твердою ходою пішов до завового кабінету.
Ішов на рішучий бій. Товстий зав, як жлукто, сидів за столом.
Я знав, що цього іхтіозавра важко буде чимсь дошкулити, важко буде добратися до його людського почуття – забронованого бюрократизмом.
Треба було сенсації, незвичайних слів, чорт зна – ще чого!
Я всі надії поклав на свою буйну фантазію, на силу свого драматизму.
Я твердо підійшов до нього (ах, читачу, що коштує мені оця твердість!) і промовив:
– В мене до вас є справа.
– Коли справа ваша стосується виплати гонорару, то балачки зайві, грошей немає, – попередив мене ввічливо зав.
– Та вислухайте спочатку, – обурився я і, зібравши всі свої приховані здібності драматичного актора, тримтячим голосом, повним муки, промовив: – Будьте ж ви людиною. На чорта мені ваші гонорари, коли б не така справа. Ви розумієте (голос мій затремтів, як у заправського актора), мені зараз потрібні гроші, моя жінка лежить хвора, жінка, яку я люблю більше за все, жінка, без якої я не можу жити, якій я зобов'язаний своїм життям, своєю творчістю, за яку я готовий своє життя віддати, за яку...
3
Костянтин Іванович Платонов (1877-1969, Харків) – психіатр та психоневролог, відомий своїми дослідженнями в галузі психотерапії та гіпнозу.