Довго й запально казав я й почував, що на моїй голові аж волосся заворушилося, і я не знаю, чи сила мого драматизму, чи тирада, що кінець-кінцем осточортіла завові, примусила його промовити:
– Скільки там вам треба, скажіть, хай випишуть.
Я вітром вилетів із кабінету й кинувся до каси.
Радісний, повний щастя, вибіг у коридор до Чорнушки... її не було. Я кинувся шукати – немає.
– Ось вам лист од тієї дівчини, що з вами прийшла, просила передати, – підійшов до мене кур'єр.
Я розгорнув папірець... о, жах, о, прокляття...
«Не турбуйся і не шукай мене, я все чула, я ненавиджу тебе, ненавиджу падлюку, що дурив мене і свою жінку; ти взяв у мене всю молодість, я любила тебе, вірила тобі, й ти міг отак мене дурити?!!
Чорнушка».
Я стояв нерухомо, як монумент, бо добре знав вдачу моєї любої Чорнушки: шукати її – була зайва справа.
Ну, де я її можу знайти, як я можу їй все розказати?!
Я йшов вулицею, натикаючись і штовхаючи людей, ішов і думав:
«Моя люба Чорнушко! А щоб було, якби ти зі мною ходила по всіх видавництвах гонорар одержувати! Ти напевне позбавила б себе життя. прокляла б ту хвилину, коли мене зустріла, бо ти почула б, що в мене, крім жінки, є ще двоє діток маленьких, і що мій синок зламав собі ручку. а дочка хвора на запалення мозку, ти б ще почула, що до мене теща приїхала, що я платю двом дівчатам аліменти, що я сам хворий на всі хвороби, які тільки знає медичний світ, що я збираюсь їхати ледве не з Амундсеном на північний бігун[4], що я...»
Ах, читачу, мало чого не вигадаєш! В нас – у поетів – така буйна фантазія, особливо тоді, коли гонорар потрібний до смерти.
Оце і все.
Ну що, зрозуміли ви тепер мою трагедію, мій любий і невідомий читачу?
_________
Страшна повість
За тонкою фанерною стіною хтось тихо бубонить і заважає головбухові Маркелові Маркеловичові думати. З другого боку хтось дверима стукає.
«Ну що це таке, ну що це таке? – запитує себе Маркел Маркелович, – там грюкає, там стукає, там гонорар прийдуть одержувати, кричать, гукають...»
Маркел Маркелович обурено мислить далі:
«А так, поспитати, за що їм гонорар платять? Черкне слово, два, і давай йому, набреше, набреше – плати йому! Прийде – гордо дивиться – ордер подає».
За тонкою перегородкою розмова дужчає, Маркел Маркелович хоче постукати і сказати спокійно й поважно:
– Товариші, я прохав би вас потихше, ви в установі, а не де-небудь!
Але враз Маркел Маркелович... кам'яніє на своєму місці, блідне й злякано прислухається.
Маркел Маркелович зроду героєм не був, хоробрости він зроду не має, рушницю в руки Маркел Маркелович боїться взяти – тому він зробився блідий, як крейда, коли почув жахливу розмову за стіною.
Хтось благав когось тихо:
– Товаришу, якщо можна – не треба крови, ми й так заплямовані цими жахливими подіями, ви ж зрозумійте: Полончука вбили й закривавленого викинули в провалля. Омельченка – підстрілено, і ви ще хочете зарізати...
(Маркел Маркелович не дочув слова – йому здалося, що промовлено було його прізвище).
За стіною хтось твердо відповідає:
– А ви зрозумійте, що без цього не можна, не я цього бажаю, ви не думайте, що це від мене залежить, – зовсім ні, життя вимагає цього! Ну, припустімо, хай він залишається живим, добре, але ж тоді руйнується ввесь план. можна було скорше Полончука залишити в живих, аніж... (прізвище було так тихо сказано, що Маркел Маркелович знову не дочув).
– Банда… Злодії... Невже мене... За що? Що я кому зробив? Ну іноді не видаси гонорару... але це ж не від мене залежить?!
Думки, як блохи, почали стрибати в голові Маркела Маркеловича.
Він навіть уявив себе мертвим, скривавленим, лице бліде, скорботне. Ховають його з музикою, а на могилі голова місцкому каже:
– Спи, дорогий товаришу, мир праху, в обличчі твоєму ми загубили невтомного бухгальтера...
Маркел Маркелович сидить як прибитий, хоче гукнути – сили не вистачає, вибігти – спіймати можуть.
За стіною вже сперечаються:
– Ні, я не згоден! Над нами й так тяжать оці вбивства, оці криваві події, оцей жах – не можна так, ну зробіть з ним, що хочете – але на чорта оця різанина, задушіть його в крайньому разі, але не ріжте (у Маркела Маркеловича кров холоне), а кінець-кінцем це й не оригінально. Читаєш – там з одріза забито, там зарізано...