На «Марсі» є також і літрослинність – правда, кольору її не встановлено, є припущення, що літрослинність на «Марсі» кольором своїм нагадує рослинність сусідньої літпланети «Вапліте».
На «Марсі» також є й вода.
Ці дослідження надзвичайно важливі, щоб зробити висновки, чи є на «Марсі» живі істоти.
Щож до можливости існування на «Марсі» високорозвинених істот, то і в цім немає нічого неможливого,
Сподіваємось, що літпланета колись повернеться до нас іншим боком і буде трохи ближче, тоді можна буде зробити більш виразніші й детальніші виміри й спостереження про сусідній «Марсовий» світ.
Зараз же літпланету «Марс» можна спостерігати лише з території України. В Західній Европі цю планету можна буде бачити й спостерігати лише через 57.863.569 років. Рік, коли можна буде спостерігати цю літпланету в телескопи Америки, до цього часу ніким не вираховано.
1926 р. Грудень.
__________
Ніжний лірик – Юрій Неокласенко
Коли Ніна Кнопочкина – курсантка акушерських курсів – читала вірші лірика Юрія Неокласенка, що переважно друкувалися в журналі «Ми теж за Революцію» – в уяві їй ставав рухливий, розхрістаний у кучерях смуглявий юнак – гордий і сумний.
І Ніна починала декламувати, підкотивши очі під лоба, з протягом.
Моя душа така розхрістана,
Сам я смуглявий і буйний,
Я не знайду собі притулку
Й стою самотньо в перевулку.
Мати, зачувши це, плескала долонями й говорила з досадою:
– От наказаніє господнє, знову очі під лоба пустила, знову завела. Ну чого ото б по-хорошому не читати, як колись було «півника» читала? І матері любо було б послухати, а то завела шарманку.
Ніна обурювалась.
– Ви, мамо, нічого в поезії не розумієте, «півник» ваш – халтура, а це чиста поезія – лірика.
І вже трохи тихше читала далі:
Стою самотньо і суворо,
Навколо публіка і шум.
Піду в кав'ярню, що на розі.
Піду й розвію свій я сум.
Потому Ніна зітхала й замріяно думала:
«А що як би його побачити живого, дійсного поета, хоч би разочок побачити».
Несподівано сталося так, що мрії Ніни перетворились на дійсність.
***
Читала Ніна й очам своїм не вірила. Сьогодні побачить вона на власні! очи живого ніжного лірика Юрія Неокласенка й буде слухати його вірші.
Прийшла Ніна на вечір рано, зайняла найліпше місце й терпляче почала чекати.
Вечірка розпочалася. Ніна не чула, що казав професор Озеро-Джерельський, лише пригадує, що він найдовше зупинився на Юрієві Неокласенкові й зазначив, що в особі цього поета шановне громадянство України має ніжного лірика, й хоч у його поезії є елементи «занепадництва», так зате його поезія щира й безпосередня.
Його поезія, казав промовець, багата на брази й кожен вірш має 6 слухових, 8 м'язевих та 10 зорових образів.
Почали читати поети. Прочитав один, далі другий, третій, і нарешті оголосили:
– Відомий лірик Юрій Неокласенко!
Ніна завмерла – ось зараз вийде стрункий, смуглявий у кучерах юнак, розхрістаний, гордий і сумний.
«Що це? Невже це Юрій Неокласенко? Це помилка! Де ж смуглявий колір обличчя, де ж буйні кучері, де гордість і сум?» – мало не скрикнула Ніна.
На сцену не вийшов, а вивалився товстий оклункуватий парняга в українській, гаптованій сорочці, зачісаний, з червоним та опуклим як футбол лицем й пампушкуватими губами.
Він посміхнувся, вклонився й, виставивши блискучий носок «джімі» вперед, почав читати вірші.
Ніна не йняла віри, вона штовхнула свого сусіду й мало не з плачем запитала:
– Товаришу, невже отой товстий – Юрій Неокласенко?