Выбрать главу

Але що це я роблю: кладу собі аж таку місію, і пробую вгадати безвгадне, і чому хочу збагнути незбагненне, пояснити неспоясненне — ні, то гріх великий, вибач мені, Боже! — прошепотів я. Бо, чи вісник я, чи не вісник, маю зараз щось вирішити і щось учинити. Або ж піти спати, як наказували мені ці безсоромні гріховоди, або вийти із хати і застукати до сусідів, а тоді звільнитися.

В моїй голові зароїлися й інші думки, і їх я тяжко думав, уже сидячи на ложі в комірчині своїй. Жінка моя могла й справді бути заморочена і не відала, що чинить, — це коли Іоанн Москівський той, про кого я думаю і імені якого в добрім домі й згадувати не годиться. Окрім того, вона чинить так з моєї-таки вини, адже не був я їй чоловіком, не жив із нею, як заповіджено, в парі, не дав їй ні дітей, ні родинних радощів. Отож, коли б я пішов і закликав зараз людей, вона б оганьбилася навіки і постраждала б таки з моєї вини. Я, може, мав би підстави так учинити, коли б вона взагалі була блудлива, але досі не зраджувала мені, хоч я з нею у малженському зв’язку не був. Знову-таки, звільнитися від неї, від попівства та власних гризот за рахунок її честі й неслави — чи гідний це вчинок істоти, яка себе часом у хвилини самолюбного запаморочення за Божого вісника вважає, хоч і це може бути тільки переконання моєї хворої голови. Ні, я не міг принести собі звільнення через страждання іншої людини, хоч гріх сказати, що не їли мене муки ревнощів та й сліпа зненависть до зайди, який нещадно вдерсь у мій дім та й розтоптав рештки мого спокою. Що ж мені чинити, нещасному, в цій потребі: чи ж схопити сокиру, ввірватися до коханців та розрубати його чи обох, порушивши найбільшу заборону — не убий, чи покликати людей і порушити заборону — не суди, чи віддати все на розсуд Божий, тобто від своїх бід та нещасть самоусунутися і втекти?

І я раптом заплакав, бо так тяжко ще ніколи мені не було; ніколи не дізнавав я такого відчаю й безсилля, аж мені захотілося підвести руки вгору й попросити, щоб Господь мене звідси забрав. І хоч найбільше я боявся з усього смерті, тепер її бажав. Адже був загнаний у цю набиту темрявою по вінця комірчину, у цей воістину чорний кут чи закут, а з нього не було жодних дверей. Більше того, здалося мені, що закут цей все більше й більше стискався і зменшувався і тис на мене ущільненою темрявою, і я в ній почав по-справжньому задихатися. І я почав декламувати вірша Івана Максимовича, архієпископа чернігівського, із книги «Осм блаженства євангельськії», не проказуючи, а витискаючи із себе страшні слова:

День нашої бутності на ніч похиляється, Ніч смертна, недочасна до нас наближається, Похмура не одна ніч, але нескінченні, Такі всі зморочілі, такі нескінченні. Гріха ніч, і ніч миру, і ніч спокусіння, Ніч бід страшних і суму, важкого гоніння. Ті ночі на нас сильно і важко готуються, Щоб всіх нас сокрушити навіки, гуртуються, Зненацька налетіти на нас і здолати, Покрити хочуть тьмою і зло учиняти. Не залишай нас, Христе, наш добрий дозорче, Пробудь із нами завше, захиснику-творче. Зусібіч нас, пребідних, пітьма огортає, Вже сила немощіє і міць пропадає. Любов зникла у людях, злоба виростає, Всі заздрісні зробились — і це не збуває.

— Ніч гріха, ніч гріха! — казав я, стискуючи голову й забиваючи пальцями вуха, бо звідтіля, де сиділи й бавилися Іоанн Москівський і моя жінка, почувся стогін і голос: