Бачив по обіді стару ірландку в лісовій хатині — сиділа надворі на схилі горбка простоволоса під дощем на крижаній хоч і відталій землі — плела Вона з’являється наче бурундук при найменших знаках потепління. Не треба буде далеко ходити аби поховати її — так близенько до землі живе вона. — А на мені таки і пальто і під парасолею — Отакі ірландці пристосовуються тут бурхливо — і можуть врешті витіснити Янкі — як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки — готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати.
РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші
Я вже піднявся стрімкою стежкою до половини гори
понад глибокою ущелиною. Потічок перебіг стежку,
пробиваючись поміж корчі і каміння, коливаючи
різьблені папороті, сяйлива дзюркітлива вода,
чиста з гір, але десь чую сморід.
Дивно, спускаюся потоком.
За якийсь десяток кроків у гущавині
карликового дуба та гірського лавру
бачу маленький сховок, завислий,
як пташине гніздо над урвищем,
Мілке плесо і довкола трава. А по ній
розкидані всюди кістки, вибілені кості
і зовсім свіжі, ще смердять.
Роги й кості: ось воно що,
сховок для поранених оленів;
скільки їх, бува, калічених,
рятуючись від мисливців, заповзають
у хащі й лежать; тут мають останній ковток води
і спокій умерти; непролазні вічнозелені кущі
і похмура стіна оберігали святилище,
а з глибокої прірви холодив вітерець.
Хай би й мої кості лягли з їхніми.
Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо —
в житті буває всяке, і добре і зле, а насправді
воно сіре, ніяке і можна дотягти
до глухої межі, як би не солодко у траві, воді,
над проваллям, конаючи від болю,
мріяти про смерть. Тобі дароване життя
і користай ним — може, не таким аж коштовним
даром, але — гідно прийми його дорешти.
Моє вже спорожніле, відтоді
як умерла моя єдина — спорожніле?
А ті великі блакитні очі вогненнокосої внучки,
хіба не її? — Що дам я дитині? Дивлюсь на неї,
аж дивно: хто це в осені світу..
Бо старію, ось біда. Мої діти і внуки
дадуть собі раду, і нащо чекати ще яких десять літ,
уже й так шістдесят сім, десятком більше, менше,
аж доки не підповзу до урвища й, зірвавшись,
згину, як вовк, що втратив подругу? —
Я ж собі зарікся давно,
аж тридцять літ назад: хто п'є вино,
той п'є до дна; навіть у гіркому осаді щось та знайдеш.
Олені в тій красі поклали їхні кості: мушу нести свої.