Амаліє.. я не збирав листя вдома.. ніколи.. Хоч у нас величезний білий дуб під хатою над Стримбою.. листя просто лежить і все.. Часом його згромаджують.. стелять під худобу.. покірне.. Я шукаю інше.. прибульців здалека.. Якось зачерпнув уночі відром воду — аж він там: напівзатоплений, слизький.. звідки ти приплив?.. виборсується з рук.. але навіть там, при самому дні, тліє синюватий вогонь неба.. Амаліє, ти відчуваєш? — я кажу про долоню.. вона зачерпнула жменю жару: але темного.. прихованого.. Ні, Амаліє, то зовсім інше, коли я босий вступив у вогнище і вхопив пригорщ жару.. тоді я був сам не свій.. ти знаєш.. Хоч і тоді можна було зрозуміти: ніби готувався до сонячного танцю.. і все ж ніколи не наважився б: коли тебе підвісять до стовпа.. одного на цілий світ: лише ти і сонце.. і ти стікаєш кров’ю.. Ні — я б не наважився.. Хіба що вхопив у жменю трохи жару.. Але, Амаліє — то був зовсім інший жар.. А я кажу про інше — давнє листя: вистояне.. покалічене.. наче полегле.. пригасле під ногами.. про той жар, який вже темний.. так, нарешті, дозрілий листок.. з часом наконечник індіянської стріли ще гостріший.. Амаліє.. ти знаєш, де Рік.. тепер.. І де я..
Дев’ять літ минуло відтоді, як ти написала того останнього листа: Рік хотів полагодити дах, бо протікало біля комина, і змайстрував дві драбини.. я б йому помогла.. але втомилася з дороги і прилягла подрімати у хаті.. і тоді якраз розірвалося його серце.. поки я спала.. Широке плесо озера далеко від Лемонта на північ — пам’ятаєш — де я піймав чималого жовтого окуня, лише черкнувши куском крейди його профіль на пласкім камені на березі: отак, отак і отак — і на тобі — вже тріпоче в руці окунь!.. Рік аж завмер: Амаліє.. а може, він шаман? Так його глибоко вразило.. і тоді нас кинув удвох на березі — і відплив на каное далеко-далеко — аж на середину.. І ми сиділи навпроти і дивились туди.. як він невидимо перебирав веслом.. витанцьовував на місці.. Гладеньке дзеркало надвечір.. по той бік темно-сині гори — і він у човнику витанцьовує.. і жодної хвильки у дзеркалі — лише небо.. заходить сонце.. він з веслом.. більше нікого.. Отаким я полюбила його назавжди — ти сказала мені тоді.. і відтоді він у моїх очах такий.. заходить сонце — відбивається у воді — кожна рисочка далеких гір.. видно кожен камінець.. і кожен сучок повалених бобрами дерев на прозорому дні.. і він — індіянець Рік.. Воронове Крило по-матері.. витанцьовує посередині..
Не пам’ятаю, щоб мій тато сидів з вудкою над водою.. Одного разу, правда, несподівано приніс з Ворони щуку.. Він більше любив просто купатися — і то аж до перших морозів.. У нього був каяк на Вороні.. прив’язаний десь там, навпроти дому, у лозах.. він пускався звідти — там було дуже глибоко — хлопці з черемхи скакали на голову — і ніхто не міг дістати дна.. якраз навпроти Піпка Секрети.. тоді він пускався десь звідти і плив униз Вороною.. попри Чорнодолу.. далі був ніби брід.. а далі попід Великий Міст.. там стояли дерев’яні бики.. там.. вже була яма.. пізніше там втопилися коні.. а далі Пастівник.. попід Вовкові осики.. там уже мілкіше.. Монастир.. а найдальше — вже на тому високому березі з вапняковими скалами і печерами — Америка на самій горі.. Америка.. і там знов під скалами дуже глибоко.. Але я там ніколи не був.. ну, може, раз.. так здається, лише раз.. І то взимку на лижах.. впав і скотився аж наниз.. А далі Підпечери — там колись ховалися від татарів.. пізніше там був землетрус.. і трісла земля — і з тої розпуклини з-під землі день і ніч ревів бугай.. і вже мав бути кінець світу.. Далі десь Ворона впадає у Бистрицю.. а та недалеко у Дністер.. Але я не чув, щоб тато запливав аж у Дністер.. Десь він звідти вертався проти води.. перетягав каяк бродами.. десь трохи пішки по березі назад додому.. і він каже — був у каяку — десь там, де Уланова яма.. був на Вороні, як впала перша бомба десь на Америці — так само у Ворону..
Чи знав він, що на другому березі над Америкою є гора Соколинець — і звідти в ясну погоду видно навіть Галич.. а далі увесь світ довкола.. долина Чорної і Золотої Бистриць.. на обрії Сивуля.. Говерла.. Звідти — якщо стати на Соколинці над самою Вороною — то просто буде Глибока Долина — а в ній озерце з червоними карасями.. а ліворуч — то все Вовчинецькі Гори.. а звідти на північ — то вже там недалеко над Дністром Галич.. Може, й знав.. Бо якраз перед війною Ярослав Пастернак відкрив підземелля Успенського собору у Крилосі — і тато сам руками торкався грубого, без всяких прикрас, саркофага Ярослава Осьмомисла.. глибокий.. витесаний з білого каменю.. А поряд у дерев’яній домовині лежала дівчина.. і в неї на голові чільце, золотом гаптоване.. а збоку — порожня чарочка з тонкого шкла.. А тут, згори на Соколинці, звідки видно, як зблискує риба у Дністрі, чи найдрібнішого звіра у Чорнім Лісі — звідси він пускав свого сокола..