Лікар пояснив йому, у яку далечінь ми пливемо, там нема його друзів, і він може опинитися в таких же тарапатах, з яких ми щойно його вибавили, може статися голод. Він відповів, що йому байдуже, куди пливти, аби подалі від жахливої команди, що капітан (він мав на увазі мене, бо не знав про існування небожа) врятував йому життя і, напевно, не завдасть йому зла, та й служниця, він певний, коли отямиться, буде дякувати за порятунок, куди б ми не повезли її. Лікар так пристрасно виклав цю справу, що я погодився взяти обох до себе на корабель з усім їхнім майном, за винятком одинадцяти бочок цукру, яких не можна було перевантажити і ніяк було просто дістатися, а що в юнака був перевізний квит на цукор, я примусив капітана підписати письмове зобов'язання про те, що він, припливши у Бристоль, піде до такого пана Роджерса, тамтешнього купця, нібито юнакового родича, і передасть йому від мене листа і все майно, що належало покійній удові, що, гадаю, він не виконав, тому що про прибуття корабля до Бристоля я так і не чув, – либонь, він загинув в океані, бо перебував у такому жалюгідному стані й так далеко від суходолу, що перша ж буря мала, на мою думку, потопити його; ще до нашої зустрічі він почав текти і мав поважні пошкодження в трюмі.
Наразі ми перебували на широті дев'ятнадцять градусів тридцять дві мінути, й нам сприяла погода, хоча спочатку вітер був супротивний. Не хочу нікого втомлювати подробицями змін вітру, погоди, течії тощо протягом решти подорожі, – скажу тільки, що я повернувся на своє старе пристановище – на острів – 10-го квітня 1695 року. Знайти його виявилося непросто: першого разу я потрапив до нього з південного сходу, бо плив з Бразилії, а тепер, ідучи між островом і материком без мапи берега чи віх на березі, я його не впізнав, ніби він і не він. Ми довго кружляли навколо, висаджувалися на кількох островах у гирлі великої річки Оріноко, але дарма; моє вивчення прибережжя дозволило виявити принципову помилку, цебто материк, що я його бачив з острова, насправді був не материком, а довгим островом або, радше, пасмом островів у розлогому гирлі великої річки, і тому дикуни, що допливали на острів, були не караїбами, а островиками, які жили трохи ближче до нас за інших.
Отож марно я відвідав кілька островів; деякі з них були заселені, інші – ні, на одному я зустрів кількох іспанців і гадав, що вони живуть там, але, побалакавши з ними, дізнався, що у них неподалік стоїть шлюп у бухті, а приїхали вони, аби добути сіль і наловити перлових матиць, а самі ж вони – з острова Тринідад, що лежить далі на північ на широті 10-11˚.
Так ми плавали здовж берега від острова до острова то кораблем, то ялом француза (цей човен виявився вельми зручним, і, за згодою власника, ми його лишили собі), аж добилися до південного берега мого острова і на вигляд місцевість здалася знайомою, – тоді я закітвичив судно проти потічка поруч з моїм колишнім житлом.
Побачивши місцину, я гукнув П'ятницю й спитав, чи впізнає він, де це, а він придивився, плеснув у долоні й заволав: «Атож! Отам! Атож! Отам!» та показував на наше старе житло, ще й пішов у танок і вистрибом, як божеВіллний, – насилу втримав , щоб він не спробував дістатися берега плавця.
Питаю його: «Гадаєш, П'ятнице, ми тут когось знайдемо? Мо’, твого батька?» Йому враз як заціпило, та коли я згадав батька, бідоласі заболіла душа і йому полилися сльози. «Що сталося, П'ятнице? Тебе так засмучує можлива зустріч із батьком?» «Ні, ні», – відказав він, хитаючи головою, – «більше його не побачу, ніколи більше». «Чому, П’ятнице? Чому ти так думаєш?» «Ні, ні», – пояснив він, – «батечко давно помер, дуже старий був!» «Ну, то вже, отаке воно в світі… А когось іншого можемо тут здибати?» Зір у П'ятниці, либонь, був кращий, ніж у мене, і він одразу показав рукою на пагорб над моїм старим будинком; хоча до берега було ще півліґи, він заволав: «Мій бачить! Мій бачить! Атож, мій бачить багато людей – оно, оно і оно!» Далебі, я навіть у прозорну трубу нікого не бачив ні там, ні деінде… Може не туди скеровував трубу? Бо, як вдалося встановити наступного дня, на пагорбі справді стояло душ п'ять чи шість, дивилися на корабель і не знали, на що від нас сподіватись.
Щойно П'ятниця сказав мені, що бачить людей, я наказав підняти старий наш прапор і зробити три постріли з гармати на знак того, що ми друзі, і через чверть години після того, як понад берегом потічка задимувало, я звелів спустити човен, взяв із собою П'ятницю і, піднявши білий прапор, поплив до берега разом зі згаданим молодим священиком, якому я йому розповів про весь свій пробуток на острові, про себе і про тих, кого я там залишив, і його кортіло пливти зі мною. З нами були ще шістнадцять добре озброєних осіб на випадок, якщо на острові знайдуться незнайомці, але зброя нам так і не знагодилася.