Ми увійшли на веслах в бухту з потічком на прибутній хвилі припливу, і першим я побачив у березі іспанця, якому врятував життя і якого добре знав у твар; трохи далі я опишу його докладніше. Спочатку я хотів вийти на берег сам, але П'ятницю годі було втримати в човні, бо щойно ця чула істота здалеку пізнала батька, генде за іспанцями, де я сам нічого не бачив; якби його не випустили на берег – він би у воду стрибнув. Тільки-но ступив на берег – притьмом, як стріла з лука, полинув до батька. Навіть незворушна людина не втрималася б від сліз, забачивши бурхливу радість нетяги при зустрічі з батьком: пригортав його, обціловував, гладив по обличчі, а тоді підхопив на руки, посадив на дерево й сам ліг поруч, відтак підвівся і з чверть години дивився на нього, наче на якусь небачену картину, відтак знову ліг на землю, гладив і цілував батькові ноги, знову встав і вбирав очима, як зачарований. Неможливо було стримати усміх, дивлячись на прояви його втіхи наступного дня: зранку кілька годин водив батька берегом підруч, ніби пані, від часу до часу бігав до човна, аби щось батькові принести – грудку цукру, чарку, сухар, тобто щось путяще. Вже ополудні звеселявся по-іншому: посадив старого на землю і з дивацькими відрухами пританцьовував навколо нього, ще й весь час при цьому не вгавав і розважав батька розповідями про свої подорожі й пригоди; якби християни в наших краях живили таку ж синівську прихильність до батьків, мабуть, можна було б обійтися і без п'ятої заповіді.
Але це відступ, і я повертаюсь до розповіді про нашу висадку. Дарма описувати всі церемонії й цереґелі, з якими зустріли мене іспанці. Як я вже казав, першим іспанцем, котрого я добре знав, був той, якому я колись врятував життя. Він у супроводі товариша підійшов до човна з білим прапором у руці, але не тільки не впізнав мене спочатку, але йому й на думку не спало, що це я повернувся, поки я не звернувся до нього. «Сеньйоре», –сказав я по-португальському, – «хіба ви не впізнаєте мене?» Не зронивши ні слова, він передав мушкет своєму товаришеві і, мовивши щось нерозбірливе по-іспанському, обійняв мене, приказуючи, що з його боку непробачно не впізнати мене відразу, бо це ж я колись як янгол небесний врятував йому життя; відтак він наговорив ще безліч гарних слів, як личить шляхетним іспанцям, а потім підкликав до себе свого супутника та звелів йому піти й гукнути товаришів. Тоді поцікавився, може я хочу відвідати свою стару оселю і знову стати її хазяїном та ураз подивитися на доробки. І я пішов з ним, проте усе чисто так змінилося, що й пізнати не можна: вони гусо понасаджували стільки дерев і ті за десять років так вибуяли, що до будинку можна було дістатися тільки звивистими, глухими стежками, що їх знали лише господарі.
Я запитав, нащо їм усі ці укріплення, а він відповів, що я зрозумію навіщо, дізнавшись, як їм велося після прибуття на острів, особливо, відколи вони мали нещастя переконатися, що я залишив їх. Він казав, що щиро радів, що мені вдалося потрапити на гарне судно, як я й хотів, і що він згодом нерідко мав передчуття, що рано чи пізно побачить мене знову, але ніколи в житті він не був такий здивований і засмучений, як тієї миті, коли, повернувшись на острів, побачив, що мене нема.
Щодо трьох варварів (як він називав їх), які залишилися на острові, то він обіцяв потім розповісти цілу історію й говорив, що навіть з дикунами іспанцям жилося легше – хіба що їх було так мало. «Якби вони мали більше сили, всі ми давно вже були б у чистилищі», – сказав і перехрестився. «Сер», – вів він далі, – «сподіваюся, вам не буде неприємно, коли я розповім вам, як ми, з потреби, заради порятунку власного життя, змушені були обеззброїти і приборкати цих людей, які, воліли не лише панувати над нами, а й хотіли повбивати нас». Я відповів, що й сам побоювався, що таке без мене станеться, і ніщо так не засмучувало мене при розставанні з островом, як те, що вони не повернулися вчасно, аби я встиг передати їм усе у власність, а тих розбишак, як і належало, підпорядкувати їм, та я радий, що вони самі їх приборкали, і не осуджу їх за це, бо знаю, що то купа некерованих ланців, які ні з чим не розминуться.
Поки я говорив, посланець повернувся, а з ним – ще одинадцятеро. За їхнім одягом неможливо було визначити, якої вони національності, проте мій іспанець скоро все з'ясував і для них, і для мене. Передовсім він, показуючи на них, сказав мені: «Це, сер, лише деякі з тих, хто зобов'язаний вам життям»; тоді повернувся до них і, показуючи на мене, пояснив їм, хто я такий, тоді вони підійшли по-одинці не так, ніби вони були не прості матроси чи посполитого роду, а знакомиті шляхтичі або посли, а я – монарх або великий завойовник; вони були вельми чемні й люб'язні зі мною, але з домішкою власної гідності й статечності, яка була їм до лиця; коротше слово, їхні манери були настільки виборніші за мої, що я й не знав, на яку стати і чим віддячити.